– Не сумніваюсь.

– Це за твоє хамство.

– Від вас вчуся, – кинула з презирством та й пішла до роботи.

– От гостроязика. Не змовчить. Ти їй слово – а вона тобі десять, – буркотіла майстрова, не можучи ніяк заспокоїтися.

– А вони, дєтдомовські, всі такі, – долучилася до майстрової закрійниця Стефа, намагаючись попасти в тон.

– До чого тут «дєтдомовські»? – не добрим поглядом зміряла її майстрова, що теж виросла в дитячому будинку. Звідкіль Стефі було таке знати? І тут може вперше у Марії Григорівни щось у серці повернулося:

«Дєтдомовська… А я її так…»

І мимоволі своє згадалося… Гірке-гірке безталання. Аж сльоза набігла.

«Ото ще! Розкисла!»

Мотнула головою та й пішла глянути, як там Настя, та гостроязика вертихвістка. Ні, вертихвісткою її ніяк не назвеш. От і Василеві, либонь, дала откоша. І добре зробила. Розперезався зовсім. Думає, що, коли він добрий наладник, то йому все можна. Тепер з’ївся на дівчину.

«Та нічого. Ми його присадимо. Ще не таких обламували. А я? Чим я краща? І чого я до дівчини присікалася? Сама ж була в її шкурі. Ой, була…»

І все дивилася на Настю, на її вправні рухи.

«Добра робітниця. Треба буде їй якось…»

Підійшла ближче до дівчини.

– Ти, Насте… Якщо «лівачок», то бери. Це я так сказала. Не зважай. Роззлостять всякі, а потім і зганяєш злість не на тих, на кому треба.

– Дякую, Маріє Григорівно. Але не маю я ніякого «лівачка».

– Якщо хочеш, то зостанься після роботи. Я весільну сукню шию. Біля неї знаєш, скільки роботи. Допоможеш – то й заробиш.

– Дякую, Маріє Григорівно, але сьогодні я ніяк не зможу.

– Термінові справи?

– Так.

– Може рандка?

– Рандку відкласти можна. А це таке, що не відкладається.

Марія Григорівна була дуже цікава і до пліток, і до правди. Але Настя більше нічого не казала.

«Ет, видумує вона все. Ніяких у неї термінових справ, – заспокоїла себе Марія Григорівна. – Приндиться дівчатисько. Ще не має чим, а вже приндиться. А якби так на моєму місці… Ого! Що б то було! Я ж таки пошану маю неабияку. Не від тих голодранок, ясна річ. Бо що вони? Але від начальства. Мене і до іноземних делегацій кличуть. А скільки весільних суконь я пошила! Ого! – зітхнула. – І скільки задарма. Аякже! За почесті треба платити. За те тепер…»

Чого такого Марія Григорівна досягнула тепер, вона не додумала. А може й не було чого додумувати. Пішла в обшири цеху, бо скрізь було потрібне її недремне око. Та Настя за нею уже не пантрувала. Вона мала свої думки-гадки.

«Чи то добре? – думала дівчина. – Це ж стільки обов’язків. Чи я дам ради? Ще й корова. Аж смішно. Я завжди боялася корів. Мені було дивно: як це діти гнали пасти і не боялися тих корів? Але, якщо діти не бояться, то може й я звикну. А як не звикну, то піду собі. Ніхто ж мене коло тієї корови не прив’яже».

Голова думала, а руки робили свою справу, швидко і вправно. Пройшов бригадир наладників – вона й не помітила. Пройшов і Василь, кинувши на неї злісний погляд, – вона і його не побачила. Працювала і думала.

 

Вибігла після роботи, а тітка Ганна вже її чекала.

– Ну що, пішли?

– Ходімо.

Село було зовсім поряд. Відразу й крайні хати показалися.

– Це близенько. Ваші дівчата до нас за молоком бігають. Не казали? І сир, і сметану у нас купують. І їм добре, і нам. Бо куди понесеш? Тут кожен своє тримає.

Хата баби Харитини була біленька та чепурна. Вікна свіжопофарбовані.

– То я попрацювала. І я, і мої діти. Бачиш, який порядок? Аякже! Хто ж їй, бідній, допоможе? Он виглядає вже. Я їй казала, що йду за тобою.

Баба Харитина сиділа на призьбі, в білій хустині, у новенькому фартушку, привітна і схвильована.

– Ходіть, ходіть, – гукнула ще здалеку. – Я вже вас чекаю.

По подвір’ї спацерували кури, між ними півень тримав лад. Статечний такий, наче і справді господар. Як закукуріче, як захлопає крилами – аж Настя від несподіванки здригнулася.

– Бачиш, Насте, як тебе всі зустрічають, – засміялася баба Харитина. – Чують в тобі господиню. Думаєш, вони дурні? Це тільки ми про них так думаємо. А вони не дурні. Часом ще розумніші за нас. Ну, просимо ж у хату. І ти, Ганно, заходь. Покажеш дівчині що і як.

– А що там показувати? Головне, щоб знала, де вінник стоїть.

Настя роззиралася довкіл. Їй так чудно було. Невже вона буде тут жити? У тій хаті, що пахне любистком і ще якимсь травами. По стінах образи, рушники вишивані.

– То ви, бабусю, вишивали?

– Колись вишивала, дитино, як молода була. А тепер може й краще вишила б, та вже не бачу.

– А я вишивати не вмію. Шити вмію, а вишивати – ні.

– То не кожен може. До того багато терпіння треба.

Кухня, кімнатка і світличка. У світличці букет з квіток у літровому слоїку.

«Як все просто і як гарно».

Земля була змащена жовтою глиною і застелена хідничками.

«Я ще ніколи не була в такій хаті».

Настя спершу не помітила, а помітивши, ледве не скрикнула. Біля вікна стояла швейна машинка! Німецька! «Зінгер»!

– Машинка!

– Так, машинка. Я колись всіх сусідів обшивала. Не те, що б мудре щось, а так… Фартушок зліплю, пошивку на подушку, блюзку чи спідничку. Для дівок не шила, бо то вже треба було знати. А для бабів… Старі ми вже стали: і я, і машинка. Тільки до машинки ще доброго майстра – то можна її зремонтувати. А мене вже ніякий майстер не зремонтує.

– Це добра машинка. Я знаю. Вона шиє і шовк, і чоботи.

– В мене хотіли її купити. Немалі гроші давали. Та я не продала. Нехай там буде.