На ранок боліли руки, нила спина, а найбільше дошкуляло те, що треба буде бачити п’яну пику Василя і вислуховувати його лайку.
«Ні, я в нього таки чимось запущу. А може не підійде? А може злякається свого бригадира та й не нап’ється?»
Та на таке годі було сподіватися. І Настя вже не бігла на роботу вистрибом, а йшла повагом, наче стара пенсіонерка. Дівчата обганяли її, оглядалися і дивувалися: чого це Настя сьогодні не дуже квапиться на роботу.
А Настя і справді не квапилася. Вона втратила цікавість і до роботи, і до всього білого світу. Це було дуже кепсько, бо життя у неї щойно тільки починалося. Дівчина зітхнула і прискорила крок, проходячи через турнікет. Відчинила двері у спекотне приміщення – і наткнулася на знайомий жіночий погляд. Звідки ж вона знає цю жінку? А-а, згадала. Це ж Настя їй спідницю шила. Без оформлення. Такий собі маленький «лівачок» – такий собі мізерний заробіток, окрім зарплат. А може щось не так з тією спідничкою? Досвіду ж у Насті не багато.
– Доброго ранку, тітко Ганно.
– Доброго дня, Настуню.
– Може щось не так зі спідничкою? Чи ще щось принесли?
– Зі спідничкою все добре. Я дуже задоволена. Шити нічого не принесла, але принесу обов’язково. Ще й жінкам про тебе розказала, так що тепер будеш мати замовницю. Аби тільки рученята твої витримали. Щоб не боліли. Але зараз не про те. Зараз я до тебе прийшла по іншій справі. Є у мене до тебе розмова. Якщо маєш ще кілька хвилин часу, то ходімо звідси.
Вийшли. Сіли на лавчині. Повз них проходили люди, молоді і старші, і кидали на них цікаві погляди.
– Думаю, не здивуєшся, коли я скажу, що я тільки глянула на тебе, як зрозуміла, що ти добра дитина. А коли поговорила з тобою, то й надумала собі… А ти вже сама скажеш, чи моя задумка чогось вартує. Так відразу й скажи, не стидайся. А чого ж тут?.. На твоєму личку написано, що ти просто покликана бути чиєюсь онукою.
– Ой, тітусю. Я нічия, ні онука, ні донька. Нема у мене ні бабусі, ні мами, ні братів, ні сестер.
Сама незчулася, як те сказала, і її очі скаламутніли від сліз.
– Ну-ну, не треба. Я не для того сюди прийшла. Живе у нашому селі бабуся одна. Сама-самісінька, як ото ти. Я Харитину здавна знаю. Добра, не сварлива, не буркітлива, довкола неї, наче ангели добрі літають. А дівчину хоче до себе, аби було з ким словом перекинутися, а у випадку чого – очі закрити та людей покликати. А стара б їй і хатину свою записала, і все, що має. Хоч правда й те, що статків у неї небагато: корова Манька і 10 курок. Але ж на добрі та неледачі руки – і садочок, і городець – можна жити. Стара нездужає, то правда, але ж, слава Богу, не лежача, та старість – то таке… До всього треба бути готовою. Сьогодні людина здорова, а завтра всяке може бути. Може й доглянути доведеться. То вже мусила б бути як своя. Я, як нагадала Харитині про тебе, вона аж перехрестилася та й до мене: приведи та й приведи мені Настуньку. От я собі подумала: а чому б не привести? Дві самотні душі з’єднати – це ж на добро. То як ти на таке? Чи подумати хочеш?
– Та що тут, тітусю, думати? Мрія кожної сироти – мати власний куточок і рідну душу. Але… Я ж нічого не вмію: ні біля корови ходити, ні біля землі поратися. Я ж ніколи того не мала.
– О, невмілого і руки не болять. Аби тільки хотіла, то всього навчишся. Я навчу. Все покажу, все розкажу. Манька корова добра. І геть чисто все розуміє. Ось побачиш. Баба хотіла її продати – тяжко їй з коровою. Та, правду кажучи, я не дала. Ну де ж таки старій без кружки молока? Воно й те правда, що завжди хтось принесе. У нас люди добрі. Але ж чекай, доки принесе, а тут таки своє. То тепер я Маньку пильную: і дою, і напуваю, і припинаю за городом. Зате баба має своє молоко і плесканчик сира. То вже так мені дякує. А що дякувати? Мені теж уже не до молодості йдеться. То може хтось колись і на мене зглянеться. Правда, свої діти є, але то таке… Хто його знає…
– Е, тітусю, коли є свої діти, то й думати ні про що, і журитися нічим.
– Е, дитино, воно із своїми всяко буває. Часом чужа чужаниця краща за своїх. І те правда, що у мене діти добрі – гріх би мала скаржитися, та ще не одружені. А хто його знає, який зять та яка невістка попадеться.
– Ой, тітусю, забалакалася я з вами. Мені вже пора.
– Біжи, дитино, біжи. То я, стара печериця, тебе забалакала. То як? Приходити мені за тобою після роботи? Підеш знайомитися з бабою Харитиною? Підходить тобі таке?
– Підходить, тітусю, дуже підходить. Тільки-от… Чи впораюся я?
– Сказала ж, що навчу. Я ж там близенько живу. Коли що – забіжиш, спитаєш. А з гуртожитку поки що можеш не виписуватися. І на роботу свою можеш поки що бігати. Я Маньку допильную, а курей баба нагодує. З ними вона собі дасть раду. У мене й велосипед є. Їздити зможеш. Ти вмієш їздити на велосипеді? О, мій Степан навчить. І Галька їздить, і я, якщо далеко. У нас всі їздять на велосипедах. Машина не у кожного є. Та й бензина дорога – не докупишся. То що, дівчино? Приходити за тобою?
– Приходьте, тітусю. І дякую вам за ваше добре серце. Побігла я вже. Наша майстрова проходила, то вже хижим оком мене зміряла. Ото вже недобра жінка. Нехай Бог боронить!
– А ти, дитино, таким кажи: часник в очі. Це, щоб вони своїм оком шкоди тобі не завдали.
– Ой, як цікаво.
– О, таке треба знати. То не пусте. Наші батьки те знали. Ти ще молоденька. Всього навчишся. То мені приходити за тобою?
– Приходьте.
– То я тут тебе і чекатиму.
Побігла Настя. Не спізнилася. Саме час було. Перший погляд, що перетнув їй дорогу – то був недобрий погляд майстрової.
– Що це за жінка була?
– Вона ж не до вас, а до мене приходила.
– Що, «лівачок змовляла»? Не вийде, голубонько, і не думай. Я вже за тобою прослідкую, будь певна.