Сіли за стіл. Микола повидив себе гречно і просто. Не скидався на парубка, а скорше на статечного чоловіка. Не почувався гостем, а поводив себе так, наче він тут і вродився. Настуня ні на кого не дивилася. Так і сиділа з опущеними очима, наче її щойно привели до тієї хати, і вона не знала, куди себе має подіти. Тільки стара Харитина трималася статечно, була господинею в своїй хаті, за своїм столом.

– Ти, Миколо, їж, не дивися на Настю. Вона щось сьогодні постить. Насте, піст закінчився. Христос родився!

– Славімо його, – Настя і Микола в одному тоні…

– А ти, Миколо… Якщо вже твоя мати вирядила тебе до нас з вечерею, то нехай би і батьки з тобою прийшли. При святі та при добрій погоді чого ж не прийти?

– Може б і прийшли, та мати щось занедужала. Набігалась перед святами та й десь прихопило.

– Ти, – каже, – Миколо, йди сам, кланяйся бабі Харитині та Насті, а ми вже якось іншим разом зайдемо. То я й пішов. Хоч з кошиком іти більше годилося б жінці. Та вже що?..

З вулиці було чути коляду, сміх, гамір.

– То може і до нас колядники зайдуть? – заметушилася Харитина.

– Може й зайдуть, – спокійно так, повагом сказав Микола. А Настя чомусь спаленіла. Мабуть тому, що от зайдуть колядники – а в неї Микола. Ото по селі розмов буде.

«Та вже всі і так знають, – заспокоювала себе дівчина. – Хіба на селі втаїшся?»

Щось у сінях загупало, затупотіло.

– Ідуть! Ідуть!

Харитина зіскочила з місця, як молода.

– Христос родився! Чи дозволите у вашій хаті колядувати та сина Божого славити?

І залунала коляда, щира та добра. Вона виповнила хату аж по вінця і через подвійні вікна вихлюпнулася надвір. А Настиному серцю раптом тісно стало в грудях.

«Господи! Як же я жила досі, нічого того не знаючи? А як інші живуть? Живуть же. Без коляди, без куті, без «калини».

Колядники з гамором висипали на вулицю, а за столом поновилася вечеря і розмова.

– Ти, Насте, думаєш, що я мало пережив тієї осені? Кажу це при бабі. Бо що тут таїти? Хотів я тієї осені тебе сватати.

«Якби хотів, то посватав би, – з образою подумала дівчина. – І навіщо він почав ту розмову? Так було гарно після коляди…»

– Знаю, знаю, що ти подумала. Не все, Настуню, так просто. Мати рогом стала: не дам тебе в зяті. І хоч ти що. Воно й зрозуміло – один син. Але й мене мусив би хтось зрозуміти. А мене розуміти ніхто не хотів. Мати знає тільки своє. Бо батькові що? Бери капелюш – і його не руш. Він у нас такий. Всі думають, що моя мати добра та лагідна. Так і є. Комусь допомогти, поділитися чим – то вона поспішить, щиро і сердечно. Але, коли щось не по ній, тоді вона стає непорушна, як скеля, тоді десь у неї береться чоловічий характер. Куди там батькові. О, моя мати вміє козам роги правити. От і почалися у нас осінні баталії. Я, Настуню, навіть не хотів тобі нічого казати. Щоб не переживала. Ні, ти не думай. Моя мати проти тебе нічого не має.

– Дівчина, – каже, – золото. І роботяща, і ремесло в руках має. Але в зяті я тебе не дам. Та й що за хата, – каже, – у Харитини? Їй самій вистачить, а для молодої сім’ї, а ще коли діти підуть… І не думай. Згоди моєї на таке весілля не буде.

– Мамо, – боронився я, як міг. – На городі в баби Харитини ми поставимо свою нову хату, велику, простору, на дві половини. І бабу Харитину до тієї хати заберемо. А коли ви з батьком зістарієтесь, то й вас.

– Дякую тобі, сину, – плакала навзрид мати. – Що на старості ми з батьком будемо жити в комірному. Ти чуєш, старий?

– Та, мамо, хіба ж це комірне? Я ж ваш син, а Настуня буде ваша невістка.

– Не буде. Це я тобі кажу, що не буде. Бо тоді я не буду Колядихою.

Отаке в нас було. Настуню, серденько, а чого в тебе очі на мокромі місці? А ви, бабусю, чого засмутилися?

– Ой, сину, не хочуть нас твої багаті батьки. А я думала, що все буде по-іншому, що часи тепер змінилися. Бач, стара, а дурна. Де б пак! По-іншому не буває. Так воно і колись було, з давніх давен. І нічого не змінилося. Анічогісінько.

Настя розплакалася та й встала з-за стола.

– Дурень я, – розхвилювався Микола. – Якби знав, що так буде, нічого б вам не розказував.

– Це добре, сину, що розказав. Таке треба знати.

– Але ж ви не дослухали до кінця. Настуню, послухай. Вже яких тільки наречених мати мені не знаходила. І з нашого села, і з сіл сусідніх. Але ж я – син своєї матері. І в неї вдався, а не в свого покірного татуся. Я теж вмію козам роги правити, коли є така потреба. От я й сказав, що буду тільки з Настунею, чи по маминій згоді, чи без неї. Бо я її люблю.

– І що мати на те?

– А що мати? Врешті-решт погодилася. А що їй ще? Батько ходив усміхнений і руки потирав від задоволення.

– Хоч один хтось знайшовся, – каже, – що мою жінку подолав.

– Це я б тепер мала бути нелюбою невісткою? – зі сльозами сказала Настя.

– Не будеш ти нелюбою невісткою. Проти тебе ж ніхто нічого не має. Та й мати вже погодилася на наше весілля. Бачиш, і вечерю прислала, а там і сама прийде. Тепер все буде добре. Ну… Утри свої слізоньки. А то виходить, що я захмарив таке гарне свято. Весною й весілля справимо. Ох і весілля буде. Все село гулятиме.

Потрохи всі розпогодилися, і свято увійшло у свою колію. Бо Христос родився і треба було його славити.