Були різдвяні свята. Насті все було вперше, все було чудно. Бо які вона свята знала в дитячому будинку? Хіба що жовтневі, травневі та Новий рік. На ті свята їм роздавали подарунки і трошки краще годували. От і все. Ну, ясна річ, були концерти, ялинка в залі прибрана, приходили знамениті люди, розповідали, запевняли, як вони їх люблять. А тут… Справжнє свято. Страви до Свят-вечора. Вперше Настя готувала страви до Свят-вечора. Вперше накривала святковий стіл, світила свічку, молилася. Боже, як же щиро вона молилася. Господи, скільки їй ще треба вчитися, щоб осягнути ту житейську премудрість. Але вона навчиться, обов’язково навчиться, бо це відтепер її життя.

Наступного дня баба Харитина сказала:

– Іди, дочко, до церкви, по селі пройдися. Там з вертапами ходять, колядують. Ти ще такого не бачила. Тобі має бути цікаво.

І Настя пішла. Тепер вона вже могла піти, бо мала в що одягнутися. Новеньке пальтечко з хутряним ковніром, рукавички й шапочка і найбільша Настунина втіха – теплі новенькі чобітки. Баба Харитина з гордістю оглядала свою вихованку.

– Іди, іди, Настуню. Людям себе покажи. Є на що подивитися. І одягнена до свята не гірших від других. Богу дякувати. Я в свій час так походити не могла. Та моє вже минуло, а ти іди.

Пішла Настя. Коляди по селі лунали. Скрізь повно людей: і молодих, і старих, і дітей. Особливо ж молоді. І вертепи, і колядники-одинаки – це хлопчиська, що колядували здебільшого під вікнами.

«Тут радянська влада нічого не змогла зробити, – подумала Настя. – Не змогла витравити народні традиції. Дуже глибоко вони вкоренилися. І безсилий тут і комсомол, і партія безсила».

Однак дівчині було якось мулько. Щось не давало їй вдихати свято на повні груди. Якби її хто спитав, то вона й не знала б, що має відповісти. І Настя звернула… На цвинтар. Чого вона тут шукала? Сама не знала. Чомусь потягнуло сюди, у сніги і пустельну тишу. Однак і сюди здалеку долинала коляда. Настя ще ніколи не була на цвинтарі. Могили і пам’ятники були засніжені. Про те хтось сюди приходив. На декотрих могилах стояли прикрашені ялинки, мисочки з кутею, горіли свічки. Настя йшла, просто йшла поміж могилами. Снігу було багато, але він злігся і не завдавав дівчині прикрощів. Раптом Настя побачила, що їй назустріч іде кремезний дідуган з білою, як сніг, бородою. Зупинилася. Хотіла пропустити старого. Але він теж зупинився і заговорив.

– Ти, дівчино… Кого тут шукаєш?

– Я шукаю… Могили своїх батьків.

– А вони тут поховані?

– Не знаю. Ні, не тут. Але десь же вони поховані.

Від старого віяло чимось побожним, а може й святим.

– Ти от що, дитино… Не ходи тут. Не шукай тут того, чого тут нема. Іди до живих. Серед мертвих нічого тобі робити. А твої батьки… Як прийде час, вони самі до тебе прийдуть. Іди до церкви, помолися та й будь собі серед живих.

І старий осінив її хрестом. Не встигла дівчина отямитися, як дідуган зник, як розвіявся.

«Хто ж це був? – аж тепер подумала Настя. – І слідів його на снігу не лишилося. Дивовижа і тільки».

Білочка стрибала серед ялин, сонце проглядало і відсвічувало сніг. Настя вийшла з цвинтаря і повернула до церкви. По селі лунала коляда.

Настя вийшла з церкви і пішла по селі на голос коляди. Була втомлена й умиротворена. Вже пора й додому, та свято не відпускало. І Настя вийшла якраз на колядників. Дівчата і хлопці колядували гуртом. Побачили Настю, оточили її зусібіч та й заспівали:

Ішла Настуня

По бережечку,

Лишила слідочки

Мережечку.

Ішла Настуня,

Дивилася,

Та за миленьким

Журилася.

Ішла Настуня

Швидко-швидко

Та й загубила

З рожі квітку.

Ішов Микола,

Коні женучи,

Та знайшов квітку,

Впізнаючи.

– Вернися, Насте,

Додомоньку,

Дам тобі квітку

На головоньку.

Та дам до неї

Барвіночку

Та візьму тебе

За жіночку.

«Та це ж вони мені «калину» співають, – зрозуміла Настя. – Нам з Миколою».

Спаленіла, в очах щасливі сльози, бо їй ще ніхто «калину» не співав. Вона знала, був такий звичай – дівчатам «калину» співати. Але їй… За «калину» годилося платити. Настя гроші мала, то й, не лічачи, віддала дівчатам.

– Ходімо з нами, Настуню.

– Не можу, дівчатонька. Хотіла б, та не можу. Вже незабаром час Маньку доїти, а бабуся вже не можуть.

«А де ж Микола? – мимохідь подумала. – Чому ж це його нема?»

І серце тривогою пойнялося. Ще дужче поспішила додому. Прибігла – а Микола в хаті сидить.

– А ось і наша колядниця, – засміялася Харитина. – А ми вже тут переживаємо: чи не взяв хтось тебе замість коляди?

– Не взяв, бабусю, не взяв.

Скинула пальтечко та й, засніжена, ну обнімати та цілувати стару Харитину.

– Ой, бабусю, а мені «калину» співали.

– То добре. Так годиться. А ти ж хоч гроші мала?

– Мала, бабусю, мала. А ти, Миколо, чом не з колядниками?

– А я ось… Вечерю твоїй бабусі приніс. Тут і кутя, і всяке інше.

– Дай, Боже, здоров’я і тобі, сину, і твоїм батькам, що про мене стару не забули. Іди, Насте, дій Маньку, напій теля та й будемо вечеряти, Миколиних батьків добрим словом згадавши.