От вибралася Настя до міста. Обходила всі магазини – аж ноги їй боліли, а таки купила все, що було треба. Була щаслива, що тепер вона по-людськи одягнеться. Бо кожній дівчині того хочеться. І про Харитину Настя не забула. Як же ж вона буде без обнови на свята? Пошиє бабі спідницю і камізельку. Дуже вже баба любить камізельки. А теплий светрик і теплу хустку Настуня їй вже купила. А ще капці, теплі, на кожусі. Сваритиметься бабуся, казатиме, що їй не треба, але Настуня знає, як у неї радістю світитимуться очі. А вже скільки Настя для себе всього накупила – то й не сказати. І пальто, і шапочку, і рукавички. А ще теплі чобітки. У неї ніколи ще не було таких чобіт. А що в неї було? Нічого. Жалюгідна одежина. Та й то переважно з чужого плеча. А тепер вона буде, як усі. Тканини купила, обшиється. Та й весела поспішила додому. А вдома вже висипала всю свою радість. Харитина дивилася на неї просвітленими очима і посміхалася. А коли дівчина трохи вгамувалася, сказала:
– А у нас теж радість: Манька нам телятко подарувала. Теличку. Це для тебе. Виплекаєш – буде тобі молоденька корівка на господарку.
– Ой, а хто ж вам допомагав?
– Ганна. Добре, що саме вдома була.
– І треба ж таке! Придумала Манька, коли мене вдома не було. То трохи добре, бо я б перелякалася до гикавки.
– А чого лякатися? Це природно. Так має бути.
– А що тепер з телятком робити? Як напувати, годувати? Я ж не знаю.
– Не біда. Ганна навчить. Та й я підкажу. Аби здорове росло.
– Ой, піду на Маньку гляну. Та й до Ганни забіжу, розпитаю.
– Та чекай. Куди ти? Встигнеш. Спершу переодягнися та пообідай.
Осінь – пора весіль. То в тому, то в іншому кінці села грають музики. Дружкувати Насті не доводиться – вона тут чужа. За дружок беруть найближчих. От хіба Галька візьме її, як заміж ітиме. Та вона щось не спішить. Десь у самому кутику, на дні душі і Настуня сподівалася, що мМкола сватати її буде. Але поки що… Мовчить Микола про сватання. Нічого не каже. Прийде, посидять удвох собі любенько – та й іде, так і нічого про весілля не сказавши. Воно й те правда, що у Настуні є ще час, але, коли ходить хлопець, то дівчина десь там потайки сподівається.
«Видно, ця осінь ще не на моє весілля, – зітхала Настуня, а інколи й сльози ковтала. – А може Миколина мати має щось проти мене? Он як тоді дивилася…»
Та й Харитина вряди-годи поглядала на Миколу сизим оком.
«Ото ще! Занадився ходити, а про весілля мовчить. Нехай би там, Настуня не перестарок. Але ж хіба так добре? Ходить, інших хлопців віднаджує, а сам мовчить. От і того комбінатівського віднадив. А хлопець нічого був. І директор з ним приїжджав. То може б і змовилися. А той Микола все перебив і сам не телиться. Воно, звісно, Настуня не багачка. То може Колядиха йому багатшу наречену знайшла. Але щось не чути. В селі такі чутки швидко розходяться. Як знайшла, то нехай. Але навіщо тоді дівці голову морочити? Йшов би собі під штири вітри. Та що вже? Мусимо чекати. Та й бачу, що Настуні він подобається. Не буде ж вже сама починати ту розмову. Що ж, почекаємо. Але вже осінь минає. Незабаром і піст почнеться. А хлопець мовчить. Ну… Побачимо…»
– Тепер, Настуню, кидай своїх замовників. Їм кінця-краю не буде. Свого шиття маєш. Та й свята ідуть. Треба скрізь порядок робити. Я вже не здужаю. З мене роботи ніякої.
Так вчила Настю Харитина і думала, що вона має рацію. Може й так. Але як ти їх покинеш, тих замовників, коли ж кожна Христом-Богом просить.
– Настуню, голубко, свята ж ідуть. А в нас хата без штор, як розхритана. Хто ж нам ще зробить, як не ти?
– Тітусю, але ж і до нас свята прийдуть. Треба й мені лад якийсь в хаті робити.
– Ой, дитино, та що там у вас робити? У вас чистенько, як у вулику.
– Чистенько – то воно ніби чистенько, але не хочеться, щоб з нами павуки святкували.
– Та де там ті павуки! Де ти їх бачиш? Та я пришлю тобі свою Олену, то вона тобі все поможе. Вона в мене така… Все вміє, а от шити – ні. Невідмов, дитино, мені старій. Бійся Бога.
Або ще:
– Настуню, серденько, зліпи мені до свят спідничину. Яку-небудь, аби нова була. Діти прийдуть, вечерю принесуть, а я в старому дранті.
– Коли ж, тітуню, їй-Богу, часу не маю.
– Та скільки там тобі ту спідничину шити. Вечір посидиш – і спідниця буде. А я вам до куті меду принесу.
І Настя не могла відмовити тим старшим жінкам, бо їм і справді ні до кого було вдатися, окрім неї, бо в їхніх Лащинцях ніякої другої кравчині не було. Ні кращої, ні гіршої. І не із-за заробітків брала Настя ті замовлення, а просто не могла тим тіткам і бабусям відмовити. Вже Харитина і буркотіла трохи, і сама пробувала тих жінок випроваджувати – та де там! Як ти їх випровадиш, коли вони роєм обсіли їхню хату?
– І коли б щось путнє несли, а то так, тьху!
– Добре вам, Харитино, казати, коли маєте таку майстриню під руками. А нам куди податися? До кого?
– Йшли б на комбінат.
– А ви думаєте, там таке шиють? Де там! Їм весільні сукні подавай, з кандебобером. Щоб більше грошей заробити. Та мають і вони роботу. Ой, мають, я бачила. А ми вже якось до вашої Настуні, дай їй, Боже, здоров’я. Вона добра дитина. Після її рук і шиття добре носиться. Вона у вас, як чарівниця яка.
– Ну-ну, Горпино, не зводьте мені на дівку поговору. А то як піде по селі, то потім не обрешся.
– Та я що? Я поговору не зводжу. Я кажу, що добра дитина ваша Настуня. І до всього спритна. Не те, що моя нетіпаха.
А то прийшов якось старий чоловік. Це був, мабуть, найстаріший чоловік в їхньому селі. Жив самотою, подбати про нього нікому було, але сам глядів себе: охайний ходив і чистенький – аж всі дивувалися. А тут і він прийшов до Настуні. З подивом дивилася на нього Харитина: і чого йому треба? А старий видобув з газети шматок тканини, видно, не теперішньої, а колишньої (і де він її тільки взяв? Видно з бабиної скрині дістав) та й сказав:
– До тебе, дитино, все більше баби і дівки ходять. А тут я прийшов.
– А що ж ви хотіли, дідусю?
– Що хотів?.. А те, що й всі – обнову на свята. Хотів просити тебе, щоб ти мені, перепрошую, штани пошила. Дасть Бог дожити до Різдва, то й я до церкви виберуся. Аякже! То щоб вже не стидно було. Поший, дитино. Не відмов старому. Я заплачу, ти не думай. Гроші в мене є. Матерія добра, ще колишня. Ще жінка колись купила. Тепер такої нема. Але їй нічого. І міль не зіпсувала. Я просушував. І нафталіну клав. То таке від молі. Дуже помагає. О! Подивися.
Настя стояла червона вся і розгублена.
– Дідусю… Але я не вмію шити для чоловіків.
– Не вмію! Що значить не вмію? А що там ті штани шити? Як спідницю. Сказав же: заплачу.
– Та справа не в грошах. Я і без грошей могла б для вас пошити. Але ж я, їй-Богу, не вмію. Мене вчили шити для жінок.
– Теж мені навчителі! Для жінок! А чоловікам що, перепрошую, голими ходити?
– Та, дідусю, то може вам якось у магазині щось собі купити.
– Знаю, був я якось у тому магазині. То хіба ж там щось продається для статечних чоловіків? Для шушварків продається. Не відмовляй, дитино, мені старому. Гріх би мала. Нехай стара моя з того світу подивиться та й порадіє.
– Ну що ж мені робити? – ледве не плакала дівчина. – Я й справді не вмію. От зіпсую вам матерію. І що тоді?
– Ще мої мама казали: «Невмілого і руки не болять». От і повчися на старому. А на кому ж і повчитися? А не вийде – посміємося та й викинемо. До суду тебе позивати не буду.
І мусила Настя взятися за дідові штани. Ох і наморочилася вона з ними. А таки пошила. Зате скільки втіхи було, коли старий одягнувся і з усіх боків роздивлявся на себе у велике дзеркало.
– Ну й робота, – захоплювався дід. – А казала – не вміє. Та ти ж, як заправський майстер. І колись так шили.
І це була найвища похвала.
– Догодила ти, дочко, старому. Дай тобі, Боже, здоров’я. Щоб тебе ніколи рученята не боліли.
Та й став скидати свою обнову.
– А ви так ідіть, – посміхнулася Харитина, – вам дуже гарно. Як парубок.
– Ой, Харитю, який там вже з мене парубок?.. А одежу шанувати треба. Сказав, що буде на свята – то й буде.
Та й став лічити гроші, вив’язваши їх з білої чистої хустинки. Настя хотіла не взяти тих грошей, та старий суворо, майже сердито, глянув на дівчину.
– Ти не ображай старого. То тільки в колгоспі на трудодні нічого не платять. А ти за свою працю маєш заробляти. Бо як тоді і на світі жити? Ну… Веселих вам свят. То я піду вже собі.
– Може вас провести, дідусю? Там слизько.
– Ні, дякую. Я ще твердо на ногах тримаюся. Ти вже тут Харитю пильнуй. Ох і дівка була, скажу тобі. Тепер таких нема. Вона ще й зараз нівроку. Ти прибрала її. Сидить, як пава. Тільки на мороз її треба, щоб щоки порожевіли. Ну… Веселих вам свят. Святкуйте здорові та щасливі.