Сідало сонце. Вечір облягав землю. Біля криниці дзенькнуло відро. Пастухи гнали з поля худобу. Від клубу чути було музику. Там збиралася молодь. Втома не заваджала дівчатам і хлопцям танцювати до глибокої ночі. А вранці… Вранці важко буде звести голову. Сон ніяк не захоче відпускати зі свого полону. Ах, як же солодко було б полежати ще хоч годину. Та не можна. Робота не чекає. Поле лінивих не любить. Косарям та в’язальницям дорогий кожний росяний ранок. Аби тільки… Аби тільки якось дожити до вечора. А там… Знову до клубу. Бо хіба ж можна інакше? Адже це так важливо для кожного і для кожної. Там неодмінно чекає він чи вона. Ото щастя. Справжнісіньке. Найбільше в світі. І що там недоспані ночі? І що там важка голова вранці? То пусте. Головне – це солодкий млосний щем, що гріє молоду душу. Готуйся, мамо, до весілля. Воно не забариться. Восени озветься музиками та співами, закружляє у танку, защедриться запашним короваєм. Аби тільки і життя молодих було таке красне і щедре, як те весілля.
Зіронько, зоре, світи молодим, будь особливо яскравою і щасливою. Бо як без тебе? Аби тільки кожен знайшов у небі свою зірку. І щоб світила вона йому довго-довго, все життя.
А земля млосно тулить до себе і річку в берегах, і осокори понад нею. Земля гойдає буйні трави, наколисує вербам солодкі сни. Спіть, любі, нехай вам насниться ваша юність, нехай наспіваються вам ті найкращі пісні, котрі чули ви у своєму житті.
Тільки Микола до клубу не спішив. А що йому там робити? Він знав, що Насті в клубі нема. У нього був свій торований шлях: до Настиних воріт, а там – у садок, під грушку або й до хати. Заходить вже. А чого критися? Вони любляться. Навіщо з того якісь секрети робити? У них з Настею все честь по честі, не так, як у других. Восени він Настю посватає. Баба Харитина не проти. Правда, Миколина мати ще на те своєї згоди не дала. Та то пусте: він її уламає. Не може такого бути, щоб не уламав. А там… А там у них з Настею все буде, як у людей, а може й краще. Микола мрійно насвистував якусь пісеньку, коли раптом постать з-за рогу. Микола страшком не був, проте від несподіванки зупинився. А чого йому боятися? Він у своєму селі, чуються при силі. У них в Лащинцях, слава Богу, про бандитські напади ніхто досі не чув. Постатю з-за рогу був хлопець. Він курив.
– Добрий вечір, – привітався прийшлий.
– І тобі вечір добрий.
Було темно – хоч око виколи. Микола ніяк не міг второпати, хто б це міг бути. Що не їхній, не лащинецький – в тому він був певний. Але хто?
– Ти, Миколо, либонь, мене не впізнав? Я – Василь, з комбінату.
Микола чомусь зрадів, аж хлопнув Василя по плечу.
– Тепер чую, що то ти.
Василь дружби своєї не засвідчував. Був насурмонений, пихкав цигаркою.
– Чуєш… Поговорити треба.
– На словах чи на кулаках?
– Ну чому відразу на кулаках? Можна й на словах.
– То давай. Тільки без матюків. Не люблю.
– Можна й без матюків. Скажи мені… Тільки чесно… У вас з Настею все серйозно чи так?
– От за твоє «чи так» тобі вартувало б врізати. Та я не буду. У нас з Настею все серйозно. І ти між нас не потикайся. Хоча… У тебе й так нічого не вийде.
– Знаю, що не вийде. Хоча… Якби не ти, то може б Настя…
– Чудило ти, Василю, ось що я тобі скажу. Ти Настю знав скорше за мене, ще на комбінаті. Не любить тебе дівчина. Що ж тут не зрозуміло? Все ясно, як Божий день.
– А тебе любить?
– А мене любить.
– Вона тобі про те сказала?
– Слухай, хлопче, чого ти до мене причепився? Ти не піп, а я не в сповіді. Ти диви! Цікавий який!
– Та я…
– От що… Моя тобі рада: йди звідси і більше сюди не приходь. То не твоя вулиця. Бо я, знаєш, хлопець сумирний, але й моє терпіння може лопнути. У вас там на комбінаті хіба дівчат нема? Наші хлопці туди забігали, то казали, що там їх – хоч гать гати. Які хочеш.
– Для мене нема.
– Ти, видать, дуже перебірливий.
– Але ж і у вас в селі дівчата є, а ти ж вибрав Настю.
– То правда. Вибрав Настю. Але головне те, що Настя мене вибрала. І тут вже, брате, нічого не попишеш. Оскарженню не підлягає.
– Не підлягає, – тихо сказав Василь, розвернувся та й пішов собі геть. А Микола попрямував далі своїм торованим шляхом – до Настиних воріт. Було пізно. Вже півні своїм кукуріканням розганяли всяку нечисть, та Микола йшов, бо знав, що дівчина його чекатиме і буде хвилюватися, якщо він не прийде. Повіяв вітер, зашуміли дерева, ніч насичувала свою темряву потаємними звуками.
«Певно, буде дощ, – з тривогою подумав Микола. – Ще б почекав хоч кілька днів. Солома замокне».
Микола був хлопець господарський, тому поруч з коханням помістився і дощ, і всі господарські клопоти.
Восени на селі роботи досить. Треба впоратися з городами, все зібрати, сховати, підготувати землю до зими. А ще ж того шиття он скільки. Настя й не думала, й не сподівалася, що тут у неї буде стільки роботи. Та й те правда, що нікому в Лащинцях пошити і те найпростіше, що селянам треба, особливо старшим людям. Дівчина старалася, за те її любили і до неї йшли. Дивилася, дивилася на все те Харитина і нарешті сказала:
– А тепер, Насте, кидай-но ту роботу. Пора й про себе подумати.
– Про мене? А що про мене думати?
– Бери, дочко, гроші, щось ти заробила, щось у мене зібралося, та й їдь до міста, доки ще затяжні дощі не почалися. Накупи всякої матерії та й обшивай нарешті себе. Кидай тих замовників, бо їм кінця-краю не буде, і берися за себе.
– Та я, бабусю…
– Знаю, знаю твої балачки. Та мусиш вже мене трохи слухатися. То тобі не місто. То село. В місті тебе не знають, а в селі всякий скаже, що ти вже така бідна, що не маєш що одягнути. Та й готові речі треба купити: пальто тепле, чобітки. Аякже! Зима ж іде. То не жарти. Ось прийде Різдво – то й побачиш, як дівчата у нас одягаються. У будний день сяк-так, а на свято кожна мама для своєї доньки викуповує щонайкраще, якщо навіть не має звідки. Бачу, бачу. Повні очі сліз. Не треба. Нема в тебе мами. Ну що ж, Бог тобі так дав. Та Бог добрий. Він звів нас до купи. Тепер у тебе є я. І я хочу, щоб ти в мене була найкраща. Щоб ніхто не сказав, що стара Харитина скупа і геть з розуму вижила, що водить свою відданицю, як старчиху. Думаєш, не скажуть? У нас, голубко, все скажуть. То село. У кожного язик довгий, особливо, коли йдеться про чужих дітей. Тут всякий розумний. Правда й те, якщо подумати, то навіщо мені ті гроші? Що я з ними буду робити? Що я за них купувати буду? На похорон я вже відклала, так що тобі клопоту не завдам. А решту бери і трать. Поїхала б і я з тобою, та вже стара, не можу. Та й яка з мене порадниця? Ти вже доросла. Сама знаєш, що тобі треба. Головне – пильнуй, щоб гроші не покрали. На те у нас мастаки. Не тримай всі гроші разом.
– Я думала… Щоб на Різдво до хати щось купити. А я вже якось перебуду цю зиму.
– Ти вже не гризися. Буде й на Різдво. Баба Харитина шпаровита, не марнотратниця якась. Бо що мені треба? Мила, солі, порошку, олії. А все решта є. То в місті з купованого живуть. А в нас, Богу дякувати, таки ж все своє.