У Лащинцях тепер є своя кравчиня, Настя Харитинина. І як ті люди всі раптом дізналися про неї? Не що, як Ганна похвалилася. Настя ж таки їй першій пошила: і спідничку, і фартушок, і Гальці сукню – досить гарна вдалася. А тут людей – не потовпляться.

– Та вже так шиє, що й не придерешся. Що молодому, що старому.

– А головне – недорого бере. Бо до того комбінату як підеш, то не можуть за свою роботу ціну скласти.

– Настя таки ж своя. Що там балакати.

Дівчина рада така. Щось таки заробить.

– Я ж вам казала, бабуню, що ми з вашої машинки будемо ще хліб їсти.

– Та що та машинка, дитино? То все руки твої.

– Е, не кажіть, бабуню. При поганій машинці ніякий майстер собі ради не дасть.

Прийшла і Миколина мати, Колядиха. Теж шиття принесла. Настя й не знала. Тільки дуже вже ця жінка прискіпливо на Настю дивилася. Очі добрі, але наче аж суворі.

«І чого ця жінка так на мене дивиться? Думала Настя. – Ще зурочить. Як Ганна мене вчила? Часник в очі! Погляд добрий, але нгаче аж суворий».

Настя і не подумала, що це Миколина мати. А добре, що не знала, а то б спаленіла. А Колядиха тим часом завела розмову з Харитиною.

– Вам, Харитино, хоч на старші літа повезло. І де ви взяли таке золото?

– Настуню? Ганна привела. Вона сирота, – сказала притишено, щоб не вразити Настю.

– Тепер вона вже ваша.

– Так, моя. І, повірите, здається, що змалечку тут жила. Ще б пару їй – то й мені вже можна вмирати.

– Таке скажите! Тепер вам саме жити. Виглядаєте ви нівроку.

– Вона ж мені і робити нічого не дає.

– Наробилися, – каже,  – за своє життя.

– Правду каже. А хіба ж ні? А що до пари… Їй журитися ще рано. Прийде і її час. Аякже! Ще дівка не вродилася, а Бог вже для неї пару вибирає.

Настя схилися над шитвом, а сама слухала та й слухала ту жіночу розмову. Слухала та й зітхала: про неї говорять. Пару їй шукають. А в неї вже є пара – то її Микола. Якби ж то. Вона тільки знає, що, коли зустрінуться, то й розійтися важко. Любо їй з ним. Ой, як любо. А як воно буде потім – того Настуня не знає. Не буде ж вона у нього питати. Почекаю, поки сам скаже. Або старостів пришле.

«Ой, це ж такий сором! А чому сором? Так було здавна. І весілля були, і діти народжувались. Ой…»

Задумалася-загадалася Настя, що й не помітила, як Колядиха з хати пішла. Аж тоді сказала їй Харитина, що це Миколина мати. Спаленіла дівчина і руки до грудей притулила.

– Ой, бабуню, чом же ви мені не сказали?

– Та як же я мала сказати, коли вона в хаті сиділа?

– Натякнули б якось.

– Все добре, дитино. Вона бачила тебе такою, якою ти є. Ти їй сподобалася.

– А як ви знаєте?

– Я по її очах бачила. Такі очі не одурять.

– Ви думаєте, Микола їй щось казав?

– А думаю, що казав. Мусив казати.

– А мені він нічого не каже.

Зітхнула.

– Зовсім нічого?

– Каже, що любить. А більше нічого.

І пойнялася маком.

– Це найголовніше. А все решта потім скаже. З тим спішити не треба. А ще… Голову не втрачай, дитино. Серце серцем, а голова на місці має бути.

– Я знаю, бабусю.

– Кажу це тобі, бо твоя мати не може тобі того сказати. Сказала б, якби могла. Пробач.

– Сказала б, але не скаже.