– Чи хтось тебе, дівчино, скривдив! Чи прикре слово сказав тобі?
– Ні. Я просто не хочу.
– Ой, дівко, не навчилася ти ще брехати.
– То добре чи зле, що не навчилася?
– Ну, як тобі сказати… Трохи добре, а трохи й зле. Часом треба. От приміром наш Василь. Йому збрехати – що оком кліпнути.
– Валерію Павловичу!
– Жартую, жартую, Василю. Може тебе, Насте, Марія Григорівна образила? З нею таке трапляється. Ти тільки скажи – то ми її враз приструнимо.
– Ніхто мені нічого не сказав. Ніхто мене не ображав. Я пішла, бо хотіла піти.
– А якщо я тебе попрошу, щоб ти вернулася?
– Не треба мене просити. Я пішла не для того, щоб вертатися.
– Тебе особисто директор просить, щоб ти вернулася. Хіба того мало?
– Забагато. Та я однак не вернуся.
– Ти, Насте, крута дівчина. Такі характери ой як нам потрібні на виробництві. Шкода, шкода… Послухай. А коли я дам тобі чесне слово, що ти за короткий час будеш майстровою?
– Не треба, Валерію Павловичу, давати слово. Не приваблює мене така кар’єра.
Валерій Павлович вдавав з себе засмученого чи насправді був такий. Василь сидів ні в сих ні в тих.
А сусіди вже терпцю не мали скорше дізнатися, що там за гості у Харитини. Вони посилали дітей хоч якось у вікно підгледіти, що ж там робиться. Діти не дуже на таке йшли, бо ж білий день. А найменший і найспритніший таки й заглянув у вікно і захеканий прибіг до матері.
– Бачив! Бачив! – загукав він, чекаючи похвали.
– Сидять за столом, обідають.
– А горілку п’ють?
– П’ють.
– Значить, точно, сватачі до дівки. А тебе ніхто не бачив?
– Бачив, той молодший.
– І що?
– Нічого. Тільки пальцем насварився. І нічого не сказав. Я ще піду.
– Більше не йди. Досить.
А в хаті тривала розмова. Валерій Павлович конче хотів чогось добитися, а тут, як на гріх, у нього нічого не виходило. Він до такого не звик.
– Послухай, Насте, – вів він далі. – А може б ти вчитися пішла? Може, в інститут який чи університет. Ми б допомогли. Тут би проблем не було. Є ж у тебе, напевно, якесь покликання.
– Є. А певно, що є.
– Яке?
– Я покликана бути онукою. Здається, це в мене виходить. Чи як, бабусю?
Стара Харитина витирала сльози.
– Ой, лебедики, Христом-Богом вас молю: не заберейте її в мене. Без неї я пропаду. Вона ж мені рідною стала. Відколи вона в мене, то я ж, як на світ народилася. Хіба, якби Настуня сама захотіла. В інститут чи ще там куди. Тоді б я мусила мовчати.
Настя підішла до старої і обняла її.
– Нікуди я від вас не піду, бабусю. Так добре мені ніде не буде.
І до гостей.
– Вам дякую за турботу, за те, що приїхали. Ще приїжджайте, як надумаєте. Мені, їй-Богу, аж незручно. А тобі, Василю, при Валерію Павловичу скажу: не приходь, не ганьби мене на все село.
– А хіба ж я вже такий найгірший? Яка ж тут ганьба? – почервонів, як рак, Василь. Це вже було забагато. Та Настя зовсім здуріла.
– Ти не ображайся, Василю, може для когось ти і найращий, і наймиліший, тільки не для мене. Мені зараз ще не до того. Знаєш, я в селі ще не прижилася. Навіщо мені поговір?
– Ну що ж, Василю… Рушниками нас тут не перев’язали. Добре, що ще гарбуза не піднесли. Дякуємо за хліб, за сіль та й ходімо звідсіль. А ти, Насте, як надумаєш повернутися на роботу, то приходь. Не у відділ кадрів, а відразу до мене. Ми завжди будемо тобі раді. І від своїх слів я не відступлюся.
– Дякую.
Та й від’їхала директорська «Волга» і тут-таки забігали сусіди. Всім на раз щось було треба. Тому солі забракло, тому хліба чи часнику, а насправді всім кортіло дізнатися, хто ж то до них на «Волзі» приїжджав, сватачі чи не сватачі. Настя з Харитиною тільки посміювалися і нічого не розказували – нехай покортить. Плітки ширилися і обростали всякими деталями. Та й пішли гуляти по селі. Дійшли вони і до Миколи. Стривожився хлопець.
«От тобі й маєш! А я мав себе за такого розумного та спритного. Виходить, що обскочив мене комбінатівець. Виходить, що обскочив. На «Волзі» приїхав. Я такого не утну. То не його «Волга», сто процентів. Але, що не кажи, а для села це шик. От тільки цікаво, чи погодилася Настя вийти за нього заміж? Якщо погодилася, то… Гаплик! Сам винен. Не треба було зволікати. В такому ділі… Воно й те правда, що поспішиш – людей насмішиш. Та щось таки треба було робити. А я…»
Вже й до Степана підсідав, цигаркою хлопця почастував – не колеться. Гальку питав. Каже, що нічого не знає. Може й не знають. Не що інше, як доведеться у Насті самої спитати. А що? Отак візьме і спитає. І тоді вже буде знати. Отак собі і постановив.
Увечері, коли вже нормальні господарі все попорали, пішов Микола до старої Харитини. Не до Харитини, власне, а до Насті. Трохи хвилювався, що спізнився. Якщо Настя вже в хаті, то все пропало. Як ти її з хати викличеш? Не буде ж він, як той комбінатівець, свистом дівку викликати. Бачив Микола, як Настя тоді розсердилася. А вони ж Настею навіть не знайомі.
Настя саме замітала подвір’я. Це був останній штрих її порання перед тим, як піти до хати. Микола став біля воріт, як ото колись стояв той комбінатівець. Було б добре, якби якусь причину знайти, щоб зайти до хати. Але де ти її, ту причину, отак зопалу видумаєш? Тому… Тому…
– Добрий вечір.
– І вам вечір добрий.
– Я, власне, хотів…
Та й затнувся. Настя дивилася на нього своїми карими очима, і в присмерку її очі здавалися якимись магічними.
«А-а, буду казати, як є. А там… Як хоче».
– Мене Миколою звати.
– А я – Настя.
Дівчина покинула те замітання та й стояла тепер, лівою рукою упершись в бік. Була гарна, як намальована. Присмерк ховав деталі її одягу, риси обличчя, та хлопець їх і не шукав. Він знав їх. Вони були в нього перед очима, коли він засинав, вони зринали перед ним, коли прокидався і йшов до якоїсь роботи. Але треба було щось казати, бо дівчина казна-що про нього подумає.
– Я сподівався, що ти до клубу прийдеш, а ти…
– Виходить, що даремно сподівався.
– Виходить, що так.
– Я не любителька галасливих розваг.
– Я так і подумав.
– Та й робота завжди знайдеться.
– Кажуть, що робота – не вовк, в ліс не втече.
– То ледачі кажуть.
– Ти тут за… Служницю?
– Ні, я тут за онуку.
– У баби Харитини?
– Так, у неї.
– Цікаво.
– Нічого особливого. У бабусі не було онуки, а тепер є я.
– Ти тут недовго, а я вже чув, що тебе засватали.