– О, то золота дитина, – казала про Настю Ганна. – Я й не думала, що з неї вийде така господиня. Що добра дитина – те я по ній відразу побачила. А що вона буде така роботяща, того я й подумати не могла. От тобі й дєтдомовка.

– Дякую тобі, Ганно. Я біля неї, як на світ народилася. А тут її на роботу зманюють, до того комбінату. Хлопець недавно приходив.

– А вона що?

– Не хоче. Але хто те може знати? А раптом умовлять?

– Не умовлять. Я так думаю, що той комбінат щось не дуже. Вже така мізерна там плата.

– А я так боюся, щоб Настуня від мене не пішла.

– Не піде. Її Манька не пустить.

– Манька? Як Манька?

– А дуже просто. Настя до Маньки так прив’язалася. Розмовляє з нею, гладить її. А Манька, не повірите, відповідає їй. Мукає так тихенько. І молока стала більше давати. А машинку ще не справили?

– Приходив тут на днях якийсь такий старший чоловік, дивився. Казав, що справить. Тільки щось там треба до неї ще пошукати. Казала ж я, що то старе дрантя. А Настя знай своє:

– То добра машинка, – каже. – Краще за теперішню нову.

– Ну, Настя вже знає. Вона на те вчилася. На шиття я перша. Щоб знали.

– Та вже знаю. Ти перша.

– Там і моя Галька щось хоче. А потім, як люди дізнаються, то роботою ми вашу дівку закидаємо.

– Аби то Бог дав, щоб той чоловік ту машинку справив. Так Нестуня вже хоче шити. Видно, любить дівчина ту роботу. А от на комбінаті щось їй не пішло.

– Та там, я бачила, увесь час хтось над головою стоїть. А Настя, видно, того не любить. От тільки зле, що до клубу не йде. Моя Галька вже її кликала, а вона – ніяк.

– Не любить, видно, гурту.

– То зле. Молоде має бути біля молоді. Бо як і пару собі знайде?

– Ще їй рано про пару думати.

– Е, не кажіть. Рано та й рано, а то щоб часом пізно не було.

– Їй пізно не буде. Аби захотіла. Така дівчина! Тут приходив комбінатівський хлопець пару раз. Файний хлопець. А вона жене його. Я як почула, то надивуватися не могла.

– Іди, – каже, – і не морочи мені голови.

– Видно, не до душі їй той хлопець. Що з того, що файний? А от не до душі. І тут вже нічого не зробиш. Так я і Гальці своїй кажу: головне – щоб до душі був. І щоб не пив. Ой, забалакалася я. А там борщ вариться.

– А в мене вже Настуня борщ варить. О, такий борщ, що ну. Не кожна заправська господиня такий зварить.

– Навчилася!

– Навчилася.

– Ви, – каже, – бабусю, нічого не робіть. Я сама все робитиму. Ви тільки мені показуйте та підказуйте. І сваріть, коли треба.

– А за що ж тебе сварити, дитино моя?

– Та, – каже, – часом треба. Щоб не розпускалася і дисципліну тримала.

 

А в неділю біля воріт баби Харитини зупинилася «Волга». Всі сусіди у вікнах.

– І хто ж то такий на «Волзі» до Харитини прикотив?

– Може, якісь сватачі до дівки.

– Які там сватачі! Вона ще смаркуля, щоб до неї сватачі на «Волзі» приїжджали.

– Е, смаркуля – не смаркуля, а дивіться, як господарює. А городська ж. Дєтдомовка.

– Що правда, то правда. Тут нічого не скажеш.

– А Харитина яка стала. Аж відмолодла баба. Розпрямилася, наче й не вона ходила скулена та згорблена.

– Бачила, бачила. Хустина на ній ясна, квітчаста… Блюзщина нова, спідниця рясна, а фартушок з оборками. Куди там!

– Чи не за дружку зібралися, Харитино? – питаю.

– За дружку – то може й ні – пізнувато, але, якби так добрі музики заграли, то може б і я вальчика пішла.

– О, дивіться, дивіться. Вилазять з машини. Молодий і старий. З квітами. І нащо квіти в село везти? Чи у Харитини у квітниках квіток мало? Не що, як сватачі.

А з машини вийшов Василь і Валерій Павлович. Увійшли в хату – Харитина аж руками сплеснула.

– Добрий день вам у хату, – привітався Валерій Павлович. А Василь мовчав, як той бовдур. Потім картав себе за те.

«Тюхтій, – подумки лаяв себе. – Валерій Павлович комуніст – і то знає, як себе поводити. А я? Я ж хлоп зі села. Дистрофік!»

Насті в хаті не було. Харитина трохи розгубилася. Вона не знала, як себе поводити з такими поважними гостями.

– Сідайте, – запросила стара. – Нехай старости сідають.

– Сядемо, сядемо, – не дав себе довго просити Валерій Павлович.

– І старости, думаю, не забаряться. Чи як, Василю?

– Не знаю. Я до старостів не мастак. Я все більше по швейних машинках.

– Ти до всього мастак. Не прибіднюйся. А де ж ваша служниця чи наймичка, чи як там ще?

Харитина спаленіла.

– У нас нема ні служниці, ні наймички. А якщо вам потрібна моя онука Настуня, то вона доїть корову, десь зараз надійде.

А тут і Настя на поріг, з повною дійницею молока. Хотіла щось сказати, хотіла похвалитися, що Манька сьогодні знову більше молока дала, але затнулася, побачивши несподіваних гостей. Поставила дійницю на лавку та й стала ні в сих ні в тих.

– Привіт, Насте, – порушив ніякову мовчанку Валерій Павлович.

– Добрий день, – якось знічено, по-школярськи привіталася. Запанувала мовчанка. Порушила її стара Харитина.

– Ну що, Настуню?.. Бог послав нам гостей, а ти давай обід. Пора саме така.

– То я зараз.

І митнулася до плити.

– Та ми…

– Е, гості дорогі, відмовлятися гріх. Треба пошанувати молоду господиню, а то образиться. Бо я вже до того не мішаюся. То все вона.

– Та якось воно…

Валерій Павлович почувався якось незручно. Він їхав на принципову розмову, а вийшло, як вийшло.

– Ну що, Василю, сядемо, якщо просять. А то можуть більше і не попросити – і ми зостанемося голодними.

– Сідайте, сідайте, – припрошувала Харитина. – Не погордуйте, ми гостей не сподівалися, але до магазину не побіжимо. Чим маємо, тим приймаємо: і борщ, і вареники, – все, як годиться. А при неділі та при гостях і пляшка знайдеться. Зараз, Насте, я принесу.

А коли всі вмостилися і наповнили чарки, Валерій Павлович сказав:

– А що, може відразу й заручини зап’ємо? Василь – хлопець видний, кращий наладник на комбінаті. Та й Настя – дівчина що треба. Бач, як з сільським господарством дає собі раду. То як?

Харитина почервоніла, наче ото її мали сватати.

– Я що? Якщо молоді за, то й я не проти.

Василь незмигно дивився на Настю. У Насті був такий вигляд, наче вона щойно з’їла цілого лимона.

– А ти, Насте, що скажеш? – нарешті звернув на неї свій погляд Валерій Павлович.

– Скажіть, Валерію Павловичу, ви для того сюди приїхали?

– А хіба що?

– Я думала, у вас є важливіші справи?

– А хіба ж це не важлива справа?

– Ну, якщо так, то скажу вам, що я ще рушників не надбала. Я щойно навчилася корову доїти та борщ варити.

– Оце так! Відповіла, як відбрила, – похвалив Валерій Павлович. – Оскарженню не підлягає. Добре, що гарбузи ще не виросли, а то мали б ми, Василю.

– Валерію Павловичу, я не розумію, навіщо ви все це затіяли. Хіба ж ми для того приїхали?

– Ти диви! А для чого ж? Я собі подумав, що все інше – то тільки приключка.

– Нічого собі приключка!

– Їжте, гості, їжте. А то молода господиня може подумати, що наш обід вам не смакує.

– А борщ знатний, їй-Богу, – похвалив Валерій Павлович, зумисне голосно сьорбаючи.

– А вареники! Чесне слово, якби не дієта, то я б цілу макітру ум’яв би.

– А ви на дієті? – стурбовано спитала Харитина. – Хвороба яка чи так?

– Кабінетна робота, пані матко. Нема гіршої хвороби. То їм, молодим, все можна. А нам…

– Ну, вам ще до старості далеко.

– Аби ж то. А тепер до серйозної справи. Ти, Насте, так і не думаєш повертатися на комбінат?

– Ні, Валерію Павловичу.

– А що ж так?

– Бо нема у мене такого бажання.