Відтепер Микола став пантрувати за подвір’ям старої Харитини. Непомітно пантрував, але пильно. І таки побачив Настю. Побачив – і остовпів. Струнка, спритна, у простій одежі, у фартушку, вона видалася йому красунею. Настя його не помітила. Зате Микола добре її роздивився. Вона саме за щось сварила півня. Це Микола зрозумів потім. Зрозумів – і здивувався:

«Так он яка вона! Хіба ж такій місце на комбінаті? Такій місце…»

І не придумав, де ж їй місце. Але вже знав, що це дівчина його. Мусить бути його. Бо інакше… Бо інакше він звідси поїде. Він просто не зможе бачити її з кимось іншим. Хоча б з тим комбінатівцем.

«Ні, з ним вона не буде. Вона його не любить. Звідки я знаю? Та вже знаю. Не перший рік парубкую. Вона просто не може його любити. Такого… Неотесу. Він, мабуть, і з дівчиною поговорити не вміє. Відразу й руки потягнуться, щоб вхопити за що-небудь недозволене. Це видно по його масних очах. І в нас є такі. Справжні дівчата таких не люблять. Такому і ляпаса дати не гріх. Ні, чому ж… Декотрим таке подобається. Вони пищать, регочуть. Але Настя… Ні, їй такий хлопець не може подобатися. Бо, якби подобався, то не втекла б з того комбінату».

І тут Микола знову побачив Василя.

«Ага! Про вовка мовка – а вовк і тут. Ну-ну! Іди, іди, голубчику. Тут тебе якраз чекають».

Та й став за плотом, замаскувавшись серед гілляк. Йому дуже кортіло почути, що скаже Василеві Настя. Розумів, що це не дуже порядно, але не міг встояти перед такою спокусою. Зробив собі віконечко між гілками та й дивився. А тут і Настя вийшла з хати, по воду, видать, бо з відрами. І пісня з неї випурхнула.

Ой за гаєм зелененьким

Брала вдова льон дрібненький.

– Насте, – почулося від воріт.

«Ага! Кличе. Ну-ну!»

– Ти знову, Василю? Я ж тобі казала більше не приходити.

– Не можу, Насте.

– Овва! Не може він!

– Підійди, Насте. Щось скажу.

– Знаю я всі твої казанки. Гибай звідси. Бачиш, я по воду йду.

– Давай я принесу. Тільки де ваша криниця?

І дівочий сміх.

– Що ти! Ще в криницю впадеш. Хто тебе потім витягне?

– Насте!

Та Настя вже завернула за ріг хати та й через город пішла до криниці. І пісня за нею пішла.

Позволь, мати, вдову взяти –

Буду пити ще й гуляти.

Микола зверхньо посміхнувся, так, наче Настя вже його була.

«Ходи, ходи, голубе, – це він подумки до Василя. – Цей горішок не на твої трухляві зуби. Ой, не на твої. А на мої? Не знаю. Крута дівчина».

А Василь не йшов. Він таки дочекався Настю. А вона пройшла з повними відрами і на хлопця й не глянула.

«Я б такого не стерпів, – подумав Микола. – Я б вже пішов геть. І більше не прийшов би. Це ж сором який! А може прийшов би… Ще і ще. Доки та дівчина не стала б моєю. А якби так і не стала?»

Та не додумав. Почувся легкий посвист. Це Василь Настю кликав. І Настя вийшла, люта до непристойності.

– Що це ти собі дозволяєш? Кого це ти висвистуєш? Я що тобі, шалава? В якому лісі ти виховувався? Я тобі сказала: гибай звідси. Бо як свисну чим-небудь, то на розум дорешти вкалічієш.

«Іди, хлопче, іди, – напучував подумки Василя Микола. – Тут у тебе нічого не вийде. І не старайся. А в мене вийде? Не знаю. Поки що… Ще зарано. Побачимо».

Василь пішов, похнюпившись. А почекавши якусь часину, пішов і Микола, намагаючись бути непоміченим.

– Це Василь знову зап’є, – тихо сказала Настя сама до себе. – А-а, чого це я маю тим журитися? Нехай п’є, як розуму не має.

А біля клубу грав баян. Грав до нестями, до самозречення, до забуття.

«Хтось добре грає, – подумала Настя і заслухалася.  – Добрий баяніст. Там десь дівчата і хлопці танцюють, веселяться. А я…»

І тихо, зовсім тихенько заспівала:

Якби мені черевики,

То пішла б я на музики.

Горенько моє!

Черевики немає,

А музика грає, грає,

Жалю завдає…»

– Тьху, дурна! Який там жаль? От незабаром треба Маньку доїти.

А Манька, наче почула, голос подала.

– Іду, Маню, іду, – обізвалася дівчина на той поклик та й пішла до хати за дійницею.