Під вечір Настуня поралася на подвір’ї, як і баба Харитина, розмовляючи то з курми, то з півнем, то з Рижиком.

– Насте, – почулося від воріт. Дівчина підвела голову. Василь! І як він її знайшов?

– Ну? Чого тобі?

– Та підійди. Не будемо ж ми з тобою через все подвір’я перегукуватися.

– А про що нам з тобою перегукуватися, йди, звідки прийшов – от і вся розмова.

– Та підійди. Чого ти боїшся? Не з’їм же я тебе.

Настя знехотя підійшла до воріт та й стала, ховаючи під фартушок не дуже чисті руки.

– Насте, що ти тут робиш?

– Як бачиш, живу.

– Чому ти пішла з гуртожитку? І з роботи пішла, нікому нічого не сказавши…

– Захотіла – і пішла. А тобі що до того?

– Та нічого. Але все-таки чого ти пішла?

– Бо набридло дивитися на твою п’яну пику.

– Ти справді із-за мене пішла?

– Забагато честі.

– Сама ж сказала.

– Ну от що… Гибай звідси, доки я не взяла якого бияка. Соромно буде, коли я тебе звідси бияком гнатиму.

– Та за що ж мене гнати? Я тверезий і нічого поганого тобі не зробив.

– Овва! Тверезий! Дивина яка! Однак… Мені ніколи з тобою витьохкувати. У мене роботи багато. Та й соромно. Ще хтось подумає, що з кавалером стою.

– А якщо й з кавалером, то й що? Чого ж тут соромитися? Ти вже доросла. Чи я такий же гидний та стидкий, що зі мною і постояти соромно?

– Слухай, Василю, іди звідси. І більше не приходь.

– Насте, але ж мене директор прислав.

– Валерій Павлович? Що він більше не мав кого прислати? То нехай сам приходить – от ми й поговоримо.

– Насте, він хоче, щоб ти на роботу повернулася.

– Дякую. Він хоче! Зате я не хочу.

– Валерій Павлович не підписав твоєї заяви на звільнення.

– То справа його. До мене не може бути ніяких претензій. Я обхідний здала, все, як належить.

– То й що, що обхідний? А директор твою заяву не підписав.

– То нехай візьме її в рамочку та й повісить в своєму кабінеті. Ото втіхи буде.

– Насте, перестань. І справді, чого ти пішла з роботи?

– Сказала ж: твоя п’яна пика мені набридла. І груди Марії Григорівни. Просто завидки беруть, що в мене таких нема.

– Насте, перестань.

– Ну… Поговорили – і гибай звідси. У мене багато роботи.

– Де ти слово таке взяла – «гибай»?

– Навчилася. Спеціально для таких телепнів, як ти.

– Ти тут служиш чи як?

– Ні, я тут живу.

– І не нудто тобі? Село. Кури, болото, ніякого комфорту. Я б не зміг.

– А тебе ніхто й не кличе.

– І до клубу, я чув, не ходиш.

– Не ходжу.

– Чому?

– Слухай, тебе послати чи сам підеш?

– Добре. То що сказати Валерію Павловичу?

– Можеш і його послати. Від мого імені.

– Насте, ти геть скапцаніла. За що ж його? Він переживає за тебе, а ти…

– А чого він має за мене переживати?

– Не знаю, але він казав…

– Ну от що… Це мене не цікавить. Я не збираюся будь-кому на догоду повертатися на комбінат. Все.

І повернулася до свого порання. Василь якийсь час дивився на неї, а потім спитав:

– Насте, а мені можна ще зайти?

Не обізвалася.

Василь пішов, а Настю ще довго розбирала досада. Ну чого вони до неї в’язнуть. Ну не хоче вона на той комбінат. Не хоче – і все. І ще той Валерій Павлович. Теж мені батечко знайшовся. Не треба їй нічиєї опіки, ні чийого співчуття.

А сльози так і просилися на волю. І чого? Ет. Дурниці. Біля клубу заграла музика.

– О, певно, танці починаються.

Настя збрехала, що вона не вміє танцювати. Вміє. Ще й як гарно вона танцює. Але в чому вона пішла б до того клубу? Ні взуття, ні одягу…

– Ет! Обійдуся і без клубу, і без танців. А кіно і по телевізору дивитися можна. То й часу нема. Вдома все якась робота знайдеться.

«Вдома!» Настя навіть подумки вимовляла те слово з насолодою.

«Був же, мабуть, і в мене свій дім. Але хоч би якась дрібничка нагадала мені про нього. Чи про маму. Хоч би фотографію. Чи спогад…»

Зітхнула та й знову взялася до роботи. Робота не здавалася їй важкою. Настя все робила з охотою, і була рада, коли ще чогось навчилася.