А Василь не на жарт журився. І горілка йому не бралася. Яка там горілка!

«Ото мені задача. І придумав же Валерій Павлович. Сам би йшов ту навіжену Настю шукати. Так ні, на мене скинув. Морочся тепер».

У неділю під вечір подався Василь на село. Куди ж його йти? Ясна річ, куди. До клубу. Тут він все розвідає. А може й Настю побачить.

Хлопці кучкувалися таки ж тут. Одні були на підпитку, а другі гуртувалися, щоб випити. Вибрав тверезого і серйозного, підійшов.

– Добрий вечір.

– Добрий.

– Я з комбінату. Прийшов до вас…

– Собутильника шукаєш? Так це не до мене. Не п’ю.

– Та ні. Я хотів за дівчину спитати. Вона працювала на комбінаті. Звільнилася з роботи – і зникла. Кажуть, вона живе у вашому селі.

– Твоя?

– Ні. Директор доручив знайти її. Уявляєш? Звільнилася з роботи і гайнула в село.

– Правильно зробила. Молодець дівка. На асфальті нічого не виросте. В селі тільки й жити.

– Може й так. Але справа в тому, що вона дєтдомовка. Наш директор ніби за неї відповідає. От і переживає, щоб вона часом кудись не вляпалася.

– На селі не вляпається. То у вас там…

Микола прискіпливо дивився на Василя.

«Бреше капосний. Не його дівчина! Якби була не твоя, то ти б, голубе, її не шукав».

Микола й сам зацікавився тією дівчиною, що чомусь не спішила до клубу. Клуб для дівчат – то найперша справа. Їх хлібом не годуй, а дай потанцювати чи кіно подивитися. Особливо індійське. А та не спішить. Тим і цікава. Микола і Степана підсилав, і Гальку – даремна справа, не йде. Дєтдомовка! То й що, що дєтдомовка? Однак до хлопців кортить.

«А ту, либонь, не кортить. Чи може й справді така гордячка? Або занадто скромна… Хоча в таких дівчат я не вірю. Та всяке буває. Не даремно ж той комбінатівський шукає. Бач, директором прикривається! Знаєм, не перший рік парубкуємо. Добре, я йому покажу, де вона живе. Але й самому треба буде гарненько роздивитися, що за пташка. Якщо чесно, то й я не такий, як всі тутешні хлопці. А може й вона…»

– А знаєш, я, здається, щось таке чув про дівчину з комбінату. Настя чи як.

– Так, так, Настя.

– То вона, либонь, у старої Харитини живе. Ходімо, покажу.

 

Василь стояв біля воріт і видивлявся Настю. У хаті світилося, але ніхто не виходив. Було вже пізно. З усім впоралися та й сиділи тепер в хаті, вечеряли та телевізор дивилися.

«Пізно вже. Треба йти додому. Воно й ніби недалеко, та все-таки. А завтра, Насте, я тебе виловлю. Неодмінно виловлю. І що з того? Не поведу ж я її на роботу на налигачі, якщо вона не захоче. А-а! Там побачимо. Мені б з нею хоч словом перемовитися. От клята дівка! Так і стоїть перед очима… Як зачарував хто. Ну, нічого. Це ми ще побачимо. Добре, що я тепер знаю, де вона живе».

 

Микола спостерігав за Василем, а сам собі думав:

«Ти, хлопче, як видно, тюхтій. Або ти дівчині недовподоби. Тому й втекла з вашого комбіната на село. І добре зробила. Хвалю. А тепер лови її. Та я, мабуть, спритніший за тебе. Ну, побачимо. Пішов… Іди, голубе, іди. Тут тобі нічого робити».