Подала голос Манька.
– Ой, напій її, Насте. Ганна не встигла – кудись спішила, а я, роззява, забула.
– Я зараз, – і метнулася до відра. Та й побігла по воду – аж вихор за нею.
– От що то молоде! Воно таки добре, коли в хаті є до кого обізватися. Та й поміч таки.
А тим часом на комбінаті стояв тарарам. Валерій Павлович, директор, викликав на «килим» майстрову, Василя, його бригадира і ще кількох активістів.
– То де Настя Оверченко? Чому її нема на роботі?
І нищівний погляд в бік Марії Григорівни.
– Вона звільнилася.
– Звільнилася! А хто її звільнив? Я її заяву не підписував. Не те, що не підписував, а й не бачив.
– Та це там, у відділі кадрів. Видно, вирішили, що тут і без вас можна. Захотіла дівчина за власним бажанням… То чого ж? Не велика втрата.
– Ах, вирішили! Вони, бачте, вирішили! Без мене! І де вона зараз?
Всі мовчали.
– Ніхто не знає! А вона сирота. Родини у неї немає. Де вона зараз живе? Що робить? Ніхто не знає. А може її в сексуальне рабство продали. А ви всі такі біленькі і пухнасті. І байдужі. От ти, Василю, що скажеш?
Хлопець мовчить, знизує плечима.
– Нічого не скажеш. А чи не із-за тебе часом дівчина з роботи пішла?
– А чого із-за мене? Я з нею нічого не мав.
– Не мав, кажеш? Тому й обзивав її брутальними словами. По принципу: дала – сука, не дала – сука. Так дала чи не дала?
– Валерію Павловичу!
– Розумію, справа особиста. Але ж чіплявся ти до дівчини?
– Потрібна вона мені! Як рибі парасолька!
– Мені б, може, теж не була б вона потрібна. Але мене за неї просили зверху. У неї дід військовий був. Дуже високий чин мав. А потім її батька і всю її сім’ю… Словом, дівчина потрапила в дитячий будинок. Виходить так, що держава перед нею завинила. Настя й сама нічого про те не знала. Біла пляма в її біографії. Тепер я мушу відзвітувати: як вона влаштована, що робить. А що я скажу? Не знаю? Це смішно? Не дуже. Я б сам такого недолугого керівника гнав би до бісової матері. Тепер, думаю, всі зрозуміли.
– Принаймні, я зрозумів, – обізвався Віктор Романович. – Я тільки не розумію, до чого тут я. Я швеями не командую. У мене робота, а я тут…
– У всіх робота, Вікторе Романовичу. Пояснюю: ви тут тому, що тримаєте в своїй бригаді такого негідника.
Зміряв нищівним поглядом Василя.
– Я тримаю? То вже вибачайте. Я б його давно звільнив, якби не ви, Валерію Павловичу. Було так чи не було?
– Було. Визнаю.
– То чого тоді на мене?
– Добрий спеціаліст, зараза. Перепрошую. То ми зробимо ось як… Даю тобі, Василю, тиждень відпустки. Оплачуваної, цінуй. Відпустка тобі дається, ясна річ, не для того, щоб ти горілку пив. З тим ти і так даєш собі раду. За цей тиждень ти маєш знайти Настю. Маєш довідатися, де вона живе, що робить, з ким спілкується, – словом, все про неї маєш знати. І маєш мені доповісти.
– То виходить, що я маю бути сексотом?
– Виходить, що так.
– І не просіть, і не наказуйте, Валерію Павловичу, – не буду. Краще я вже з роботи піду. Не тільки світа, що у вікні. За вікном більше. Наш комбінат – далеко не накраще місце на землі.
– Ах, ти, молокосос! Кровопивець! Пригріли змію за пазухою! Та ми тобі таку характеристику дамо, що тебе жодна МТС на роботу не візьме.
– Не маєте права. А я покажу, скільки я премій, грамот і подяк одержав. І що ви тоді?
– Ну? І що ви на те скажете? От сучий син! І що ви такому зробите? Розумний, бестія! Ти, Василю, якби горілки не пив, ціни б тобі не було.
– А мені й так ціни нема.
– Не блазнюй, хлопче. І берися за справу. І не як сексот, а як Настин товариш, активіст. Умов дівчину, щоб повернулася на роботу. Слухай, а чому б тобі не женитися на Насті? Га?
– За дорученням партії ЦК комсомолу?
– Ну чого ти так? Дівчина вона гарна. Ти ж до неї клинці підбивав? Підбивав. Я знаю. Я, брат, все знаю. Служба в мене така. А чого? Женився б на Насті, ми б вам комсомольське весілля забацали, а з часом і квартиру дали. Ти подумай.
Тут вже не витримала Марія Григорівна.
– Ну знаєте, Валерію Павловичу, це вже фарс. Я пішла. Мені ніколи слухати ваші теревені.
– Що ви собі дозволяєте? Як ви зі мною розмовляєте? Теревені! Тут про людину йдеться. Та хіба вас людська доля цікавить? Вам план давай.
– А вас план не цікавить? Добре. Я вам те нагадаю. На партійних зборах.
– Давайте і справді розходитися, а то ми тут всі пересваримося, – підсумував Віктор Романович і встав. Марія Григорівна, уже в дверях, повернулася і несподівано для всіх сказала:
– А Настю, між іншим, в селі бачили.
Валерій Павлович зірвався з місця.
– В селі? В якому селі? Хто бачив? Почекайте, Марія Григорівно. Чого ж ви досі мовчали?
– А що тут казати? Дівчата за молоком бігали – то й бачили. Йшла по селі собі. Весела, щаслива, у фартушку, в хустині – справжня селючка.
– А де ж вона живе? Комендантша казала, що з гуртожитку вона виписалася.