ПОКЛИКАНА БУТИ ОНУКОЮ
Настя росла в дитячому будинку. Як росла – про те ніхто не знав – не любила розповідати. А коли хто-небудь настирливо хотів покулупатися в її минулому, сердилася і грубо обривала цікавого. Вижила, виросла, а все решта не мало ніякого значення. Настя навіть швейне училище закінчила. Професія швачки не бозна-яка, але жити можна. І на кусок хліба собі можна заробити, а це не так уже й мало. Настя це знала і цінувала той кусок хліба. Тільки-от з житлом кепсько було. Зараз дівчина працювала у швейному комбінаті, то тут був гуртожиток, а якби хотіла перейти на іншу роботу, то було б непереливки: довелося б житло шукати. Знайти житло – це не проблема. А от з чого платити? Отож-бо й воно. Якби вона мала власну, ну хоча б маленьку, комірчину… Та ще хоча б стареньку швейну машину…
«Ото розмріялася, – сама з себе засміялася. – А звідки ж усе те візьметься? Коли є родина, то воно якось… А у мене ж нікого! Сказано – сирота! Чомусь прийнято думати, що сиротами бувають тільки діти. А дорослим вже що? Хоча… Яка я там доросла? Так, дівчисько… Ні з ким порадитися, ні в кого спитати. Подружки… Але серед них всякі бувають. Відразу й не розбереш. Розкажеш їй – а вона тебе вислухає, наче й поспівчуває, а потім розкаже всім та ще й насміється з тебе дурної. Я вже це знаю, перейшла через те. Тепер обачніша».
Та й хлопці не кращі. Настя те знала. Вони думають, що, коли сирота, то й в’язнути можна. Безкарно все. І до Насті в’язнув один. Наладник швейних машинок, п’яничка. Спершу хвалився своєю зарплатнею. Потім розказував, яка Настя гарна. А потім подумав, що того вже досить, та й протягнув до неї руки, щоб обмацати її груди. Отут вона і дала йому дзвінкого ляпаса та ще й матюками покрила. Потім сама з себе дивувалася, що їй це так вдалося. Тепер має ворога. А він в місцевкомі. Не бачити тепер Насті премії ні до Жовтневих свят, ні до Першого травня.
«Ну й чорт з нею, з тією їхньою премією!»
Дівчина посміхнулася, згадавши, як того наладника (вона й не знає, як його звати) спершу перекособочило від здивування, а потім прорвало.
– Ти! Гадюка! Думаєш, що ти принцеса? Принци перевелися. Думаєш, для тебе хтось кращий знайдеться? Та на таку дєтдомовку…
– Заткнися! Закрий свою пельку, мурло, – кинула Настя, на язик гостра була, та й пішла геть. Тепер він на неї вовком дивився. Хоч і не клич його до машинки. А вона й не кликала. Добре, що друга зміна наладників була.
Та якось прибігла на роботу раніше і застукала його, що він щось там підкручував у її машинці.
– Ти що тут робиш?
– Те, що треба. То моя ділянка роботи.
– Я тебе не кликала. У мене машинка справна була.
– Багато ти знаєш! Справна була!
Дівчина до машинки – а воно не шиє. Зажовує матеріал, не тягне нитку.
– Ану, негайно наладь машинку. Бо до майстра піду.
– Тільки спробуй. То я тебе…
– Ти ще й погрожуєш? Все. Я пішла до майстра. І до твого бригадира.
І Настя розвернулася, щоб іти.
– Чекай, навіжена!
Хлопець на таке не сподівався.
– А ти по-людськи можеш?
– Можу. Але з людьми. А ти…
Але тут до них підійшов бригадир наладників.
– Що за галас?
– Та от… Ваш наладник…
– А що наладник?
Бригадир подивився на хлопця уважно і прискіпливо.
– Що, Василю?
– Та нічого. Ми вже розібралися.
– Не розібралися, – гнівно сяйнула очима дівчина. – Він мені машинку зіпсував. Вона справна була, а тепер не шиє.
– А чого б це він, дівчино, мав би тобі машинку псувати? Він мав би ремонтувати. Щось я тут не доберу.
– А це ви у нього спитайте.
– Спитаємо, спитаємо, – наморщив лоба бригадир, і усмішка щезла з його уст.
– Що, Василю? Може поясниш?
– Бо вона – сучка. І стукачка.
– Ого! Що це за слова такі на робочому місці?
– Стукачка! Нічого собі! Мені працювати треба. За витрішки мені грошей ніхто не платить.
– Правду кажеш, дівчино. За витрішки ніхто грошей не платить. А зараз машина шиє?
– Ні, не шиє.
– Давай, наладнику, ремонтуй дівчині машину. І пам’ятай про всяк випадок, що тією дівчиною опікується сам директор.
– А мені начхати. І на ту сучку, і на директора.
– Так, так… Ану-но, хлопче, дихни.
– Вікторе Романовичу…
– Кому сказав? Дихни. А-а, зрозуміло. Ти просто п’яний. З самого ранку!
– Вікторе Романовичу! То у мене ще з учорашнього вечора. Не вивітрилось.
– Розумію. Вибачся перед дівчиною та й іди додому, провітрюй мозги.