Тепер вже донька плакала навзрид.

• Ти собі уявляєш, що ти наробила?

Донька плакала. Чи просто так, чи й справді уявляла, що вона наробила. Не дурепа ж вона врешті-решт. Хоча я вже не вірила ні її словам, ні її сльозам. Та до мене все ще ніяк не доходило. Виходить, що я тепер безхатько? Ні житла, ні роботи – нічого. І хто мені все це влаштував? Рідна донька, на котру я готова була молитися. Моя донька! Із-за кого! Із-за того покидька, котрий рано чи пізно втопче її в таке болото, з якого їй вже не вибратися.

• Чекай, – починала доходити я до свідомості. – Чекай. А мій підпис? Виходить, мій підпис ви підробили?
• Це я… підробила. У нас з тобою почерки схожі. Ми ще з тобою сміялися.
• Було б смішно, якби не було сумно. Чекай, Галино. Але це ж кримінал.
• Кримінал. Я знаю. Але не будеш же ти мене притягувати до судової відповідальності.
• А чому не буду? Ще й як буду.
• Мене? Свою доньку?
• Не розумію. Ти мене позбавила всього: і житла, і роботи – всього, що я мала і чим я жила. А тепер я ще маю на тебе оглядатися? А ти на мене оглядалася?
• Мамо, але ж я…

Та я вже її не чула. До мене нарешті дійшов весь жах мого становища. Я гарячково думала, що я маю робити. Єдине, що мені лишилося, це і справді їхати до Шури, до моєї двоюрідної сестри, з якою я ніколи не контактувала. Ми не ворогували, але й великої приязні між нами не було. Я поїду до неї. Мусить якийсь час мене потерпіти. В неї на шиї я сидіти не буду. Сімферополь місто велике. Буду шукати роботу. Влаштуюся бодай прибиральницею чи по догляду за дітьми. А коли знайду хоч якусь роботу, зніму квартиру.

«Так… треба щось робити. Думати буду потім. Потім…потім… тут залишатися не можна. Це небезпечно. Навіщо я сказала про кримінал? Тепер вони мене можуть і вбити. А що? Тепер від них всього можна чекати. Гроші – то велика спокуса, а кримінал – це страх. І навіщо я їй сказала, що буду вдаватися до суду? Скорше, скорше зідси».

У доньки очі горіли нездоровим блиском. Я навіть готова була запідозрити її у причетності до наркотиків. А що? Все могло бути. Вона вже не плакала і на мене не дивилася.

«Де ж зять? Треба скорше забиратися звідси, поки вона йому не розказала про кримінал. Бо тоді мені кінець. Тоді вже вони мене звідси не випустять».

Я гарячково кидала у валізу те, що треба, і те, що не треба. Гарячково і бездумно.

«Розбиратися буду потім. Все. Валіза повна. Документи! Ледве не забула! З роботою врегулюю потім. Заяву на звільнення можна відправити й поштою. У банк… ніколи. Якось потім. Якісь гроші маю. На квиток вистачить. Скорше. Скорше…»

Вже хотіла виходити – аж тут зять до хати. П’яний в дим. І така мене раптом злість взяла, така лють. Це ж тільки подумати! Мізерія, потороча, покидьок,  нечисть, ніхто! А стільки лиха наробив. Ще якби мовчав, то я б може так би й пішла. Так де ж там! П’яно хитаючись, ледве вимовляючи слова, варнякав.

• Що, стара карга? Будеш знати, як Вольдемара обіжати. Мене обіжати не можна. Я такий…

Зараз я вже не пам’ятаю, як це сталося. Стан афекту чи як це називається. Пригадую тільки, що я очима шукала: що б його?.. І  знайшла. На похваті стояв масивний пивний кухоль. Я вхопила його і, не цілячись, пожбурила в ту п’яну пику. Зять упав. З носа юшила кров. Донька наробила крику. А я взяла свою валізу і торбу і неквапом вийшла з ахати. Далі я вже заледве щось пам’ятаю. Ловила таксі, купувала квиток – добре, що був. І от сиджу. Дякую вам, що мене розговорили, бо не знаю, що зі мною далі було б. І тепер я їду до Шури, до своєї двоюрідної сестри.

• Ви її попередили?
• Ні. Доберуся сама і впаду на неї, як сніг на голову.
• А я к не прийме?
• Прийме. В нашому роду такого нема, щоб не прийняла. А чи зрадіє – не знаю. Якщо чесно, то і я не зраділа б. Отака моя історія.
• Думаю, ви цю справу просто так не залишите?
• Ні, не залишу. Негідників треба вчити. Але самі розумієте: потрібний добрий юрист,а головне – гроші, яких я не маю і скоро мати не буду.

І тут я зрозуміла, чим я зможу їй допомогти. Я дам їй… чи позичу… гроші. Ні, багато я не маю. Та думаю, вистачить. Щось я вже склала, бо мрію купити машину. Нічого, поки що побуду без машини. Є речі важливіші. Знаю, далеко не кожний мене зрозуміє. І заледве не кожен осудить. І тільки незначна частина людей скаже, що я вчинила правильно. Незнайомій жінці? Гроші? А якщо вона шахрайка і не віддасть? Ні, ця жінка не може бути шахрайкою. І гроші вона віддасть. Тільки треба буде почекати. Що ж, почекаю. Коли я пасажирці про те сказала, вона довго мовчала, а потім витерла сльози, молитовно склала руки і тихо сказала:

• Не вам дякую, а дякую Богу, бо це Боже провидіння. Я завжди вірила у Бога, і в людей вірила.

Мені раптом стало легко і спокійно.

• А зараз ходімте в ресторан. Повечеряємо.
• А може…
• Ходімо, ходімо. Ми вартуємо доброї вечері. Тим ви і мене виручите. Самій іти якось не з руки. Ще хтось подумає, що на лови прийшла.

Я засміялася. І пасажирка також засміялася. І від того мені стало зовсім добре.