Стенула плечима.

• Підробляв десь?
• Та ні.
• А чому ж він прогулював?
• Просто.
• Просто – це як?
• Ну знаєш… коли не хочеться.
• Не знаю такого. Хочеться – не хочеться. Треба – значить, треба.
• Це ти у нас така вся правильна. Через те я тебе не люблю. У нормальних людей не так. Не хочеться – то й не хочеться.
• Виходить, що я ненормальна, бо я все життя працювала, а твій чоловік нормальний, бо нічого робити не хоче. Цікава логіка.
• Ну…
• Нехай так. Але чому ж він все-таки не йде на роботу?
• Розумієш, мамо… Вольдемар – хлопець інтелігентний.
• Щось я не помічала за ним того недоліку.
• Йому потрібна робота інтелектуальна. А такої роботи нема.
• Ах, он воно що! Щось я не помічала за ним особливої інтелігентності.
• Ти просто до нього занадто прискіплива.
• А їсти твій інтелігентний чоловік хоче смачно. Ще й м’ясо йому подавай. Ще й гостей клич. Та й пляшки у вас, бачу, не з-під мінеральної води. Чи не занадто інтелігентно для твого безробітного чоловіка?
• Треба ж інколи трохи розслабитися.
• Від чого розслабитися? Від неробства?
• Ну, мамо!
• Вляпалася ти, доню, по саме нікуди. Кидай його, доки ще дитина на руки не влізла. Бо пропадеш.
• Кидай! Як кидати? Я ж його люблю.
• Тоді утримуй його все своє життя. Тільки не вішай мені його на голову.

Галя розплакалася.

• Але що ж мені робити?
• Застав його працювати. Іншого виходу я не бачу.
• А що ж робити, коли ті кляті роботодавці, як змовились.
• Мови знаєш?
• Ні.
• Комп’ютер знаєш?
• Ні.
• Спеціальність?

А яка у нього спеціальність?

• А ти хочеш, щоб роботодавці йому затак гроші платили? Такого нема і не буде. А чому ж він не засяде за вивчення мов? Чому не освоює комп’ютер? Чому не здобуває врешті-решт якусь робітничу професію, якщо до навчання бракує хисту?
• Та він…
• Твоєму Вольдемару з його інтелектом йти на будову: каміння тягати, прибирати, траншеї рити. Бо і на будові у кожного має бути спеціальність.
• Ти, мамо, не маєш ніякого милосердя.
• Не маю милосердя, бо не хочу годувати такого бичка, як твій чоловік. Працювати мусить кожний. Ніхто нікого не зобов’язаний годувати. Між іншим, діти зобов’язані утримувати своїх старих батьків. Ти про таке чула?

Донька скрушно похитала головою.

 

Потім на якийсь час все затихло. Я вже навіть подумала,що зять знайшов якусь роботу. Якщо так, то я була готова простити йому всі ті шпильки, якими він мене так щедро частував. Та я занадто рано заспокоїлася, піддалася ілюзіям.

Того дня я не йшла на роботу. Мала відгул. З такої нагоди я дозволила собі поніжитися в ліжку до дев’ятої години. Та вже таки була пора вставати. Бо каву до ліжка ніхто мені не подасть. Встала і вийшла на кухню. Здивувалася, що і донька була вдома. Не пішла на роботу. Чогбто? Та не питала. Я вже почала звикати ні про що не питати. Так спокійніше.

Дзвінок у двері. Іду відчиняти. Хто ж би то? Наче ранувато. На порозі стояв опасистий молодий чоловік кавказької національності.

• Хазяйку можна? – спитав, не привітавшись.
• Я хазяйка.
• Ні. Мені молоду.
• Галю, – гукнула я. – Тут до тебе.

Доки я кликала доньку, молодик нахабно увійшов у коридор і зачинив за собою двері.

• Як? Ви ще не вибралися? Я думав тут уже все чисто.
• А куди ми мали б вибратися? Я так думаю, що ви, шановний, щось плутаєте.
• Нічого я не плутаю. Це п’ята квартира?
• П’ята.
• Все правильно. Я купив цю квартиру. Тепер я її власник. А ви… фіть звідси.
• Галю, – ще раз покликала я доньку. І чого вона не йде? Нарешті. Лице пом’яте, набрякле, як з перепою. Губи покусані.
• Галю, тут якийсь чоловік…
• Поясніть їй, – втрутився молодик. – Я бачу, вона не в курсах. Ось. Прошу. Документи.

І він тицьнув мені під ніс якісь папери. І я дивилася і нічого не бачила.

• Це ваш підпис?
• Мій… хоча… ні, це не мій підпис. Схожий на мій, але… я цей документ не підписувала. Це не мій підпис.
• Не морочіть мені голову.

І до Галі:

• Що за вигон? Поясніть їй. Ви з чоловіком вчора при свідках взяли у мене гроші і оформили документи. А сьогодні…
• Мамо, так вийшло… ця квартира дійсно продана.
• Як продана? Хто її продав?
• Ми… з Вольдемаром…
• Без мене?
• Так вийшло, мамо…
• Ну, ви тут розбирайтеся. Я увечері зайду. Давайте скорше вимітайтеся звідси. Я квартирантів не брав. А коли що, то мої хлопці вам допоможуть. Вони це діло люблять.

До мене ніяк не доходило: як могли продати мою квартиру без мого відома? А може у мене з головою щось не гаразд? Я ошелешено дивилася на доньку.

• Мамо, пробач.

Вона плакала. До моїх очей сльози ще не дотекли. Тільки в голові щось клубочилося.

• Ми мусили. У Вольдемара проблеми. Він заборгував. Велику суму. Його могли убити.
• Як заборгував? Кому заборгував?
• Він… програв.

Я мовчала. Мені бракувало слів. Я хапала ротом повітря, як риба, викинута з води. Пауза затягнулася. Донька плакала. Я потрохи почала себе вже опановувати.

• Де ж тепер ви будете жити? – нарешті спитала я. І знову ж таки. Сліпий материнський інстинкт: перше журитися про них, а потім вже про себе.
• Мені обіцяли гуртожиток. На роботі. Я сказала, що ми з тобою не можемо вжитися.
• І тобі повірили?
• Повірили. Таке буває.
• Ще й там мене зганьбила.
• Чого там зганьбила? Там і так тебе не знають.
• Якщо не знають, то можна. Добре. А де я буду жити? Ти про те подумала?
• Думала. Може б ти поки що до тьоті Шури поїхала?
• Поки що – то на скільки часу?
• Ну… не знаю. Поки у нас все наладиться.
• А коли у вас наладиться? І як?
• Ну… не знаю. Мусить же якось наладитися.
• Ти собі уявляєш, що ти кажеш? Ти ж сама в те не віриш. А я знаю, коли у вас все наладиться. Коли він тебе в карти програє.
• Не вигадуй казна-чого.
• А я не вигадую. Таке цілком ймовірно. А що йому ще програвати? Його одяг з секонд-хенду нікого не спокусить. Лишаєшся тільки ти.
• Ти лякаєш мене, мамо.
• Я тебе не лякаю. Я хочу, щоб ти собі уявила, в яке болото ти влізла.