Обов’язків у мене побільшало. На мене лягла кухня, прибирання і прання. Та й роботу мою ніхто не відміняв. Все наче так і мало бути. Я не пручалася. Так – то й так. Та з часом я стала помічати, що зять на мене сизим оком дивиться. Все йому несмачно, рідко буває м’ясо, ніколи гостей не кличемо.
«Е-е, – думаю собі, – пора ставити на місце».
Ще трохи потерпіла та й обізвалася. І обізвалася дуже гостро. Просто мене це вже дістало.
- Що ти, зятю, дивишся на мене, як середа на п’ятницю?
- А як я на вас мав би дивитися? Як на ікону? Щось не виходить.
- Чекай. Таке враження, наче я тобі щось винна.
- Та в принципі нічого.
- А що тоді?
- Мені просто набридли повсякденні супи, борщі та каші. І м’ясо буває тільки по святах.
- Вольдемар, не починай.
- Перепрошую. Почала твоя маман.
- Так он воно що! Меню тебе не влаштовує!
- Не влаштовує! А що? Я мужчина молодий і маю добре харчуватися. Як поясню вашій доньці, чому я не можу її трахати?
- Вольдемар!
- Стидайся, зятю, мені таке казати. То ваші сімейні справи. Ви все випробували ще до весілля, так що… а якщо у тебе з таких років уже проблеми, то м’ясо тобі не допоможе. Я співчуваю своїй доньці.
От і поговорили. Таке нахабство мене просто вбило. Тільки подумати! Я ще маю дбати, щоб у них з сексом було все гаразд. Ну і світ… я постаралася взяти себе в руки.
- Давайте вже вияснимо до кінця. Найперше… мене не обходять ваші сексуальні спроможності. Для того є медицина. Це справа двох. А щодо харчування… тобі не подобається, як я готую? У тебе є варіант. Маєш молоду господиню нехай тобі готує вона. Ти знаєш, ким я працюю?
- Це мене не цікавить.
- А мало б цікавити. Так-от. Я працюю лаборанткою. Моя зарплатня не дозволяє мені годувати нас трьох краще. Перебирайте своє харчування на себе. За весь цей час ви обоє ні копійки не поклали на харчування.
- Он як! Другі батьки стараються, щоб молоді жили в достатку, а ви… я вчуся.
Мене переклинило.
- А ти, молодий мужчина, якщо хочеш їсти м’ясо, іди працювати.
- Працювати? Покинути навчання?
- Теща не зобов’язана тебе утримувати.
Я все ще намагалася спрямувати розмову у мирне русло, та з того нічого не вийшло.
- Чекайте. Заводили сім’ю ви, а не я. На що ж ви розраховували? А якщо дитина?
- Дитину поки що ми не плануємо, – втрутилася донька. – Поживемо для себе.
- Прекрасно. А до чого тут я?
- Ти? Ні до чого.
- Але тоді чому я вас маю годувати?
- Мамо, ну не треба так загострювати. Хіба ти молодою не була?
- Я, дочко, молодою так напрацювалася, що тобі й не снилося. І твій батько, між іншим, працював. Ми мусили якось виживати. Нас годувати нікому було. На той повсякденний суп чи борщ також треба заробити.
- Тепер інші часи.
- Чому вони інші, ті часи? Ви ж зараз також їсти хочете. Ще й не як-небудь. Он твій чоловік м’яса хоче. Ще й гостей хоче збирати. Часи, дочко, завжди були і є однакові. То ви змінилися. І тих змін я зрозуміти не можу.
- Та заспокойся, мамо. Все нормально. Ну погарячкував Вольдемар. Ну зморозив щось не так. То що тепер? Треба з того знімати бучу?
- По-твоєму виходить, що я зняла бучу?
- Не я ж. Я мовчала.
- Між іншим, дочко, я хотіла б знати. Де твоя зарплата. Я її щось не бачу.
- Та яка там зарплата! Як кіт наплакав.
- Почекай, дочко. Ти заробляєш, на скільки я знаю, в двічі більше від мене.
- То й що? Я вже виросла, мамо, і тобі не підзвітна. Ми молоді. Нам же теж треба щось мати. Якусь каву випити чи в ресторан піти.
- Ах, он як! Виходить,що тільки мені нічого нетреба.
- Ну хто ж каже?
- Ніхто не каже, але так виходить.
І тут я заплакала.
- Я б’юся, б’юся. Навіть на ті, як зять казав, повсякденні супи, борщі та каші теж гроші потрібні. А моя доця свого недолугого чоловіка по кав’ярнях та ресторанах водить. Це він тебе мав би водити, а не ти його. Добре влаштувався.
Тут я пошкодувала, що з дитинства не була привчена до матюків. Таки треба було їх обкласти як слід. Їм би може й однаково, та мені легше стало б. Та я того в житті не навчилася.
- Пішли, Галь. Я не хочу того слухати.
- Так-от, запам’ятайте: від сьогоднішнього дня ви харчуєтесь самі. Все.
Якийсь час ще обходилися. Продукти були. Я завжди мала пристойні запаси. Дещо купували. Тоді зять зверхньо дивився на мене. Мене це якось не зачіпало. Якось у смітнику я побачила пляшку з-під вина. А потім з-під горілки. Та доньчина зарплата дуже швидко закінчилася. І тоді моя Галина підійшла до мене. Вигляд у неї був, як у кішки, що нашкодила.
- Мамо, позич нам грошей.
- Я не маю. До моєї зарплати ще далеко.
- Ну хоч щось. А то в нас нема нічого.
- Хіба на хліб, – потрясла я гаманцем.
- Що на хліб?..
- Вчися жити економно, якщо чоловік не заробляє. Не треба по кав’ярнях та ресторанах ходити. Не можу я. Мені теж треба якось жити.
- А я думала, ти виручиш.
- Виручайтеся вже якось самі. Дорослі вже. Ти ж сама казала. Не забувай, що на мені всі платежі. Слухай, а твій Володимир хоч має якусь стипендію?
Донька знітилася і почервоніла.
- Він, мамо… зараз не вчиться. Його відрахували.
- Як відрахували? За що?
- Боже мій! Якась ти… за пропуски відрахували.
- Так… а що ж він робив, коли прогулював?
- Ну…