Обов’язків у мене побільшало. На мене лягла кухня, прибирання і прання. Та й роботу мою ніхто не відміняв. Все наче так і мало бути. Я не пручалася. Так – то й так. Та з часом я стала помічати, що зять на мене сизим оком дивиться. Все йому несмачно, рідко буває м’ясо, ніколи гостей не кличемо.

«Е-е, – думаю собі, – пора ставити на місце».

Ще трохи потерпіла та й обізвалася. І обізвалася дуже гостро. Просто мене це вже дістало.

• Що ти, зятю, дивишся на мене, як середа на п’ятницю?
• А як я на вас мав би дивитися? Як на ікону? Щось не виходить.
• Чекай. Таке враження, наче я тобі щось винна.
• Та в принципі нічого.
• А що тоді?
• Мені просто набридли повсякденні супи, борщі та каші. І м’ясо буває тільки по святах.
• Вольдемар, не починай.
• Перепрошую. Почала твоя маман.
• Так он воно що! Меню тебе не влаштовує!
• Не влаштовує! А що? Я мужчина молодий і маю добре харчуватися. Як поясню вашій доньці, чому я не можу її трахати?
• Вольдемар!
• Стидайся, зятю, мені таке казати. То ваші сімейні справи. Ви все випробували ще до весілля, так що… а якщо у тебе з таких років уже проблеми, то м’ясо тобі не допоможе. Я співчуваю своїй доньці.

От і поговорили. Таке нахабство мене просто вбило. Тільки подумати! Я ще маю дбати, щоб у них з сексом було все гаразд. Ну і світ… я постаралася взяти себе в руки.

• Давайте вже вияснимо до кінця. Найперше… мене не обходять ваші сексуальні спроможності. Для того є медицина. Це справа двох. А щодо харчування… тобі не подобається, як я готую? У тебе є варіант. Маєш молоду господиню нехай тобі готує вона. Ти знаєш, ким я працюю?
• Це мене не цікавить.
• А мало б цікавити. Так-от. Я працюю лаборанткою. Моя зарплатня не дозволяє мені годувати нас трьох краще. Перебирайте своє харчування на себе. За весь цей час ви обоє ні копійки не поклали на харчування.
• Он як! Другі батьки стараються, щоб молоді жили в достатку, а ви… я вчуся.

Мене переклинило.

• А ти, молодий мужчина, якщо хочеш їсти м’ясо, іди працювати.
• Працювати? Покинути навчання?
• Теща не зобов’язана тебе утримувати.

Я все ще намагалася спрямувати розмову у мирне русло, та з того нічого не вийшло.

• Чекайте. Заводили сім’ю ви, а не я. На що ж ви розраховували? А якщо дитина?
• Дитину поки що ми не плануємо, – втрутилася донька. – Поживемо для себе.
• Прекрасно. А до чого тут я?
• Ти? Ні до чого.
• Але тоді чому я вас маю годувати?
• Мамо, ну не треба так загострювати. Хіба ти молодою не була?
• Я, дочко, молодою так напрацювалася, що тобі й не снилося. І твій батько, між іншим, працював. Ми мусили якось виживати. Нас годувати нікому було. На той повсякденний суп чи борщ також треба заробити.
• Тепер інші часи.
• Чому вони інші, ті часи? Ви ж зараз також їсти хочете. Ще й не як-небудь. Он твій чоловік м’яса хоче. Ще й гостей хоче збирати. Часи, дочко, завжди були і є однакові. То ви змінилися. І тих змін я зрозуміти не можу.
• Та заспокойся, мамо. Все нормально. Ну погарячкував Вольдемар. Ну зморозив щось не так. То що тепер? Треба з того знімати бучу?
• По-твоєму виходить, що я зняла бучу?
• Не я ж. Я мовчала.
• Між іншим, дочко, я хотіла б знати. Де твоя зарплата. Я її щось не бачу.
• Та яка там зарплата! Як кіт наплакав.
• Почекай, дочко. Ти заробляєш, на скільки я знаю, в двічі більше від мене.
• То й що? Я вже виросла, мамо, і тобі не підзвітна. Ми молоді. Нам же теж треба щось мати. Якусь каву випити чи в ресторан піти.
• Ах, он як! Виходить,що тільки мені нічого нетреба.
• Ну хто ж каже?
• Ніхто не каже, але так виходить.

І тут я заплакала.

• Я б’юся, б’юся. Навіть на ті, як зять казав, повсякденні супи, борщі та каші теж гроші потрібні. А моя доця свого недолугого чоловіка по кав’ярнях та ресторанах водить. Це він тебе мав би водити, а не ти його. Добре влаштувався.

Тут я пошкодувала, що з дитинства не була привчена до матюків. Таки треба було їх обкласти як слід. Їм би може й однаково, та мені легше стало б. Та я того в житті не навчилася.

• Пішли, Галь. Я не хочу того слухати.
• Так-от, запам’ятайте: від сьогоднішнього дня ви харчуєтесь самі. Все.

Якийсь час ще обходилися. Продукти були. Я завжди мала пристойні запаси. Дещо купували. Тоді зять зверхньо дивився на мене. Мене це якось не зачіпало. Якось у смітнику я побачила пляшку з-під вина. А потім з-під горілки. Та доньчина зарплата дуже швидко закінчилася. І тоді моя Галина підійшла до мене. Вигляд у неї був, як у кішки, що нашкодила.

• Мамо, позич нам грошей.
• Я не маю. До моєї зарплати ще далеко.
• Ну хоч щось. А то в нас нема нічого.
• Хіба на хліб, – потрясла я гаманцем.
• Що на хліб?..
• Вчися жити економно, якщо чоловік не заробляє. Не треба по кав’ярнях та ресторанах ходити. Не можу я. Мені теж треба якось жити.
• А я думала, ти виручиш.
• Виручайтеся вже якось самі. Дорослі вже. Ти ж сама казала. Не забувай, що на мені всі платежі. Слухай, а твій Володимир хоч має якусь стипендію?

Донька знітилася і почервоніла.

• Він, мамо… зараз не вчиться. Його відрахували.
• Як відрахували? За що?
• Боже мій! Якась ти… за пропуски відрахували.
• Так… а що ж він робив, коли прогулював?
• Ну…