На цвинтарі людно. Перед святами рідні завжди намагаються відвідати спочилих. Дорогі могилки… В кого обкладені дерном, обсаджені квітками, а подекуди зі скромним пам’ятником. Одна старша жінка сказала до своїх супутниць:

– Десь тут Маріїн Іван…

– Він що, тут працює?

– І працює, і живе.

– Живе? Господи!

– А може якось… Його покликати?

– Зараз я спитаю.

Пішла. Розпитала. І вже йшла з чоловіком років тридцяти. Він був нужденно одягнений, якийсь чи хворий, чи заморений. У жінок на очах сльози.

– Іванку, як ти тут?

– Та нічого. Живу.

– А де ж ти живеш, хлопче?

– Та… Тут є коптьорка. Там і живу. Взимку там тепло.

– А з чого ж ти живеш?

– Допомагаю тут. Щось мені трохи перепадає. Роботи тут вистачає: яму викопаю, могилку підправлю. Люди щось дадуть, працівники поділяться – так і живу. Заодно і мамину могилку доглядаю.

– Не забув?

– Не забув. Як можна!

– Може б якусь спеціальність здобув. Не пробував?

– Ні, не пробував. Треба ж щось їсти, у щось одягатися. Красти не вмію. Ще колись мама вчила, що то зле. От і…

– А женитися не пробував?

– Ні, не пробував. Хто таких хоче? Бездомний, без грошей, без роботи…

– Ні, Іване, ти якийсь… Треба щось робити, якось думати про себе.

– Думати… А як? Що тут придумаєш, коли…

Скинулися жінки, хто що мав, дали якісь гроші, позітхали, хтось сльозу зронив – та й пішли собі. А йому жити. Жити на цвинтарі, серед мертвих, якщо вже серед живих йому місця немає. Йшли жінки та й розмовляли про Іванове безталання та й про людей взагалі.

– Безсовісний той Микола. Вже давно хату поставив, а ту продав, живе собі, як поміщик, а про хлопця і не згадає.

– А що йому згадувати?

– Хоч би щось повернув.

– Ага, це якраз такий, що поверне.

– А я, як побачу, скажу йому.

– А що казати, як людина Бога в душі не має.

– Хай собі не має. Але ж то чужі гроші, чужі сльози.

– А що йому чужі сльози? Чужі сльози його не печуть.

– Ой, так, так, не печуть. Але часом можуть озватися.

– Можуть. Та хто той голос почує? Що ті сльози, коли люди не озиваються?

 

Мені інколи дорікають, що мої оповідання і повісті частіше сумні, ніж веселі. А що ж я пораджу, коли ті оповідання і повісті невигадані, і переважно взяті з життя. Поміняю імена, прізвища – та й у книжку. Щоб став добрішим світ, щоб озвалися люди на чужу біду, на чужий біль. А вони мовчать, не озиваються. І хочеться крикнути їм:

– Озвіться, люди.

А може ж таки озвуться…