І таки ж люди нарадили. Петро спершу плювався на таку раду, та й Стефа схарапуджено поводила очима, а потім… А потім, подумавши, визнали, що це рада добра. Кращого й нічого не придумаєш.
– Отак, жінко, й зробимо. Інакшої ради нема. Аби тільки встигнути. Розводимося, я розписуюся з Марією і перепрописуюся на її житлову площу.
Стефа заплакала.
– То оце ми з тобою, проживши двадцять років, будемо отак ганьбитися?
– Нічого не зробиш. Мусимо. Бо інакше втратимо і гроші, і Маріїну кімнату. Краще отакий варіант. Тим паче, що іншого нема.
– Послухай, Петре, а чи не вийде так, що ми з тобою попри все втратимо ще й одне одного?
– Ти, жінко, геть чисто зваріювала. Та ж я, розлучившись, і з хати не вийду. Як ти могла щось таке собі подумати?
– Та знаєш, воно між людьми всяко буває.
– Та буває, звісно. Але ми ж з тобою не якісь там шаромижники. Прожили двадцять літ, одне одному «брешеш» не сказавши. А тепер мусимо отак рятуватися. Щоб ніхто на старші роки в туалеті посидіти не заваджав, у вані помитися не приспішував.
Витерла сльози Стефа та й мусила погодитися з чоловіком, бо іншої ради на те не було.
Не довго й тривала вся та процедура. Знайомство і гроші зробили свою справу. А по якімсь часі Петро вже перепрописався на Маріїну житлову площу.
– Бачиш, Стефо? А ти боялася. Нікуди я від тебе не дінуся, моя босоркане.
Стефа посміхалася і голубила свого чоловіка.
– А коли з Марією що… То можемо з тобою знову розписатися.
– Та нехай тобі! Хай живе собі жінка.
– Та нехай живе. Хіба я що? Але вона вже така страшна, що…
Та все ж знайшовся лікар, котрий погоджувався зробити Марії операцію. Ясна річ, така операція коштувала чимало. Але життя було дорожче.
– Гарантії не даю ніякої, – казав лікар. – Навіть 50 на 50-ть. Чесно вам про те кажу, бо у вас нема родини, і я не маю кому про те сказати. Більше того, я мушу у вас взяти розписку, що ви погоджуєтесь на таку операцію, бо у випадку чого… Самі розумієте. Але тут ви маєте хоч якийсь шанс. Бо інакше… Ви просто повільно згаснете. Це хвороба. І ради на те нема. Хворобу не ублагаєш. Пізнувато ви кинулися, дорога моя. Дуже пізно. Дивуюся з вас: розумна жінка, а от про себе не подбала.
Опустила голову Марія та й так слухала того лікаря. Правду казав. І на долю нарікати не треба. Сама винна. Сама завинила перед собою і перед сином. Хіба ще спробувати. Маленька надія на порятунок. Така операція буде коштувати чимало. Але що вже шкодувати тих грошей, коли йдеться про життя?
Увечері пішла до Миколи. Стояла, страшна, як лихо, і дивилася на світ очима з потойбіччя.
– Миколо, прийшла до вас… Мені потрібні гроші. Я йду на операцію.
– Ой, Марієчко… Не маю я зараз грошей. Зовсім не маю. Шифер закупив, труби… Словом… От коли переберуся, коли квартиру продам, тоді… А так… Не маю, голубонько, зовсім не маю.
– То може б позичили в когось.
– А в кого ж позичу? Люди тепер бідні.
– Але я вмираю. Дитина сиротою зостається. Операція – єдина моя надія.
– Розумію. Я б з радістю, Марієчко, але… Але, на жаль… Порожньо!
Безпорадно розвів руками. Так і вийшла з хати. Ні з чим. От і відпала ота маленька надія на порятунок. А мала ж гроші. Чималу суму мала. Життя вчить, але надто пізно вчить.
«Тепер, Маріє, вмирай. Погано ти покерувала своєю долею і долею свого сина. І без тебе зостанеться, і без хати. Навіть такої, як мала ти, із спільними вигодами. Вмирай, Маріє, бо більше тобі в житті нічого робити».
Та й заплакала згорьована жінка. Плакала не за своїм молодим життям, що ось має її покинути, а над сином, над його сирітською долею, над тим, що власними руками зруйнувала його майбутнє. Тепер він зостається без захисту і без прихистку.
Була глибока осінь, сумна, дощова, безпросвітна. Ховали Марію. Похорон був не багатолюдний. Родини ж не мала. Свою сирітську долю залишила у спадок синові. Дитина плакала, ще гаразд не розуміючи, що сталося. Знав хлопчик одне: більше у нього не буде мами. Зараз її закопають у землю – і більше її вже ніколи не буде. Він не міг в таке повірити. Так казали всі, але як таке могло бути, щоб мама до нього не прийшла? Сусіди плакали не стільки за Марією, як над сирітською долею хлопчика.
– Куди він тепер?
– В дитячий будинок. Куди ще?
– Лишився, бідний, без мами і без хати. Вийде з дитячого будинку – і нема йому куди йти, нема куди прибитися.
– Ні хати, ні грошей.
– Марія планувала одне, а вийшло…
– А вийшло – як вийшло.
– Хтось буде мати гріх. І за ту дитину, і за матір.
– Може ж таки гроші колись віддасть. Хоч потім, коли дитина виросте. Всі ж про те знають, хто позичив Маріїні гроші.
– То й що, що знають? Хто буде домагатися?
– А совість? А гріх?
– Хто тепер гріха боїться? А про совість і казати нічого.
– Марії вже однаково. А дитину шкода.
– А батько ж десь є.
– Ет, такий батько – то однаково, чи він є, чи його нема. А може й нема вже. Пияки довго не живуть.
Пом’янули Марію на кухні. Микола відводив очі, ні на кого не дивився. Пом’янули, помолилися – і все. Іванкові стелилася дорога в дитячий будинок. Петро був тепер повновласним господарем Маріїної квартири і міг знову розписуватися зі своєю жінкою. І всім було добре, Марії – однаково, а дитині, одному маленькому Божому створінню, було зле. Таке воно життя, трудне і непередбачуване.
Малого нагодували, а Стефа сказала:
– Ти, Іванку, може переночуєш у нас? Як ти там будеш сам у хаті?
– Я не можу йти з хати. А що, коли мама прийде, а вдома нікого не буде?
Стефа сплакнула.
– Ні, дитино, твоя мама більше ніколи не прийде. Ти бачив, скільки землі на неї насипали? То як же вона прийде?
– А може вона полежить, полежить, а потім їй набридне лежати – і вона прийде.
– Ні, синочку. З могили ніхто ніколи не приходить.
– А як же я буду без мами?
– Завтра за тобою приїдуть і заберуть тебе в дитячий будинок. Там живуть дівчатка й хлопчики, що не мають батьків, такі, як ти.
– А я не хочу в той дитячий будинок. Я хочу бути вдома.
– Чому не хочеш, Іванку? Там буде тобі добре. Будеш вчитися, будеш бавитися з дітьми.
– Але ж мами там не буде.
– Так, дитино. Твоєї мами вже не буде. Ти просто… Пам’ятай її. Може колись присниться.
– Присниться. Я знаю, що вона мені обов’язково присниться.
– От і добре. А зараз мий руки та й іди спати. Ти сьогодні натомився, напереживався. Лягай, дитино, та й спи.
– А мама мені присниться?
– Може й присниться.
– Тоді я лягаю і скоренько заплющу очі. А мама мене знайде, якщо я у вас буду спати? Ну… Знайде мене мама, щоб мені приснитися?
– Знайде, сину, знайде.
Минали роки. Осінь засипала землю листом, а зима – снігами. Тільки в серці залишався слід. Та й то… Той слід замітало життя. Чим замітало? Проблемами. Великими і малими. Аби тільки людина була здатна їх вирішувати.