Минав час. Вже Іванко по хаті тупцяв, вже й говорити брався. Федір на дитину не зважав. Інший би і до чужого посміхнувся, а той і на свого не глянув.
– І як ти його терпиш? – дивувалася Стефа.
– Та що маю робити? Куди його подіну, коли вже прийняла?
– Та копняка в дупу – і нехай іде, куди хоче, куди знає. Дурних жінок вистачає. Їх принижують, а вони ніяк не порозумнішають.
– Бо кожна жінка ласки хоче.
– Ласки! А бука вона не хоче?
– Та хай би й жив. Хіба мені шкода ложку страви? Але ж… Спокою хочеться, а його нема.
– Ложку страви! Так здається. На ту ложку страви ще й заробити треба. Хіба я не знаю? Та картоплинка і морквинка гроші коштує. Не докупишся на базарі. А йому що? Хоч би до дитини був прихильний. А то – як вовкулака, прости Господи.
Та якось Федір прийшов схвильований і тверезий. Став складати свої речі. Марія дивилася на нього і мовчала. Ні про що його не питала. Сам почав розмову.
– Ну от і все, Маріє. Я вже їду. Ти так довго того добивалася, що нарешті маєш тішитися.
– Надовго їдеш? – спитала без цікавості, просто так, аби щось спитати.
– Чи надовго? Думаю, що назавжди.
– З Богом, Парасю, як люди трафляються.
– І тобі не цікаво, куди я їду?
– Зовсім нецікаво. Мабуть, ще якась дурна знайшлася.
– Ну чого вже так? Я в Росію їду. Може й на роботу яку влаштуюся. Не такий я вже кончений.
– Хто хотів би працювати, той на Україні роботу знайшов би.
– Ну, словом… Їду. Дякую за хліб, за сіль. Ти жінка файна – ще когось собі знайдеш. Правда, дитина… Мужики не дуже летять на чужих дітей. Але я тут не винен. Сама дитину захотіла.
– Певно, що не винен. Дитину мені вітром надуло. А у вас, чоловіків, як там кажуть? На козаку нема знаку. Але, вибач, такі козаки, як ти… Краще вже було б сказати: на пияку нема знаку. Але це вже, як хто хоче, то так і каже. Кожного своя біда вчить. Їдь щасливо. Я тобі зла не бажаю. Було б добре, якби ти сюди дорогу забув. Але то так: чим далі ти поїдеш, тим більше надій, що не повернешся. Бо де грошей на квиток візьмеш?
– Е, то ти про мене зовсім кепської думки.
– Спробуй бути кращим, ніж я про тебе думаю. Але це вже мене не клопоче. Я про те чути і знати не хочу. Нехай тобі таланить – то може й я ще трохи поживу.
Попрощалися без смутку і без сліз – і Федір поїхав. Жалю на нього не мала, але й не тішилася з такої розлуки. Допомоги від нього не мала, жіночої втіхи також. Тільки відчуття було: хтось є поряд. Але ж то була омана, гірка омана, і Марія це добре знала. З сусідами жили дружно, вони у всьому їй допомагали: чи дитину на якийсь час залишити треба було, чи на базар побігти, чи порадити щось. Була по-своєму щаслива. А що ще для щастя треба? Аби Іванко здоровий був. Та й сама… хлопчик, хвалити Бога, здоровий був. А от Марія відчувала в собі якусь хворобу. По-жіночому щось було негаразд. Відганяла ту думку, не хотіла її і близько до себе допускати. Минеться. Але час від часу це її непокоїло. Крутилася в медицині, то вже дещо знала, як воно буває. Та все ж не хотіла б про те ні думати, ні говорити. Їй здавалося, що коли про хворобу не думати і не говорити, то вона зникне сама по собі. Це вже був не медик, а проста собі жінка, навіть досить примітивна. Бо ж зрозуміло, здавалося б, кожному, що хворобу не приховувати, а лікувати треба.
«Не можу я хворіти, не маю такого права», – думала Марія. Нібито хвороба у когось питалася права. Про Іванка думала:
«Ще малий. Не може зі мною нічого трапитися, доки Іванко ще такий малий. Хоч би батько був, а так… На кого ж я його покину? В дитячий будинок? О, я вже знаю, що це таке. Не привиди, Господи, щоб моя дитина того зазнала, чого зазнала я. І що за доля! Чого їй ще від мене треба? Нікому зла не роблю, живу зі свого заробітку. Ну, нічого, минеться. Мусить минутися. Масаж став таки заробітним. Добре нарадив мені Іван Миколайович. І добре, що я його послухалася. Щоб я тепер робила без того масажу? А так… Вже й грошей трохи відклала. Ще треба. Та ще докладу. А там… Свою хату продам, а як будуть гроші, то куплю нормальну окрему квартиру. Нехай буде однокімнатна, аби тільки з окремими зручностями. Бо така спілка трохи втомлює. Особливо спільна кухня. Хоч і добрі сусіди в мене, та однак краще жити окремо. Ну, нічого. Ще трошки – і я це зроблю. Тому… Хворіти не маю права. Яка там хвороба! Дурниці! Мій Іванко буде жити у добрій квартирі. А я… А мені вже як випаде…»
Інколи потайки плакала, та нікому нічого не казала. Марія не була особливо скритною, але говорити про свою хворобу вважала зайвим. Минеться. Мусить минутися. А от про свій намір купити окрему квартиру похвалилася і кумові Миколі, і кумі Стефі. А що ж тут такого? Нехай знають. Може порадять щось. А Марія завжди дослухалася до добрих порад.
Сусіди підтримали добрий задум Марії – купити окрему квартиру. Бо, що не кажіть, а дитина росте. Стефа порадилася з чоловіком і вирішила, що викуплять вони у Марії її кімнату, щоб і собі колись мати окрему квартиру.
– Ми і гроші тобі відразу дамо, щоб хто нам не перебив. А ти живи собі, доки не підзбираєш грошей та не купиш чогось кращого.
– Та мені якось… Трохи грошей я вже маю, але ще малувато.
– Та живи собі і складай гроші. Ми ж свої. Та вже будемо знати, що колись це вже наша хата буде.
А тут і Микола підсипався.
– Послухай, Маріє… Я собі так подумав… Я в селі хату ставлю. То буде велика гарна хата. У тебе гроші і так дурно лежать. То може б ти мені позичила? Я тобі з процентом віддам. Поставлю хату, переберуся, а міську квартиру продам – та й віддам тобі гроші. З процентом віддам.
– Та що ви! З яким процентом! Оце я б ще проценти брала! Що ви! Беріть гроші та й користуйтеся на здоров’я.
О, гроші – то велика спокуса. Вони і порядну людину збаламутять. А що вже казати, коли людина не дуже порядна? Тут і казати нічого.
Минав час. Вже й школярика Марія дочекалася. Пішов до школи її Іванко. Втіха для матері. І клопіт, ясна річ. Але втіхи більше. От вже й читає по складах, от вже й перші слова виводить. Хвалиться Марія, і ділиться своєю радістю з сусідами. А чого ж не поділитися, коли сусіди – люди добрі. Зрозуміють і порадять. Вряди-годи згадувала Федора. Не озивається. Не те, щоб сумувала за ним. Ні. Але ж як би було добре, якби у дитини був батько. Та це так, інколи било у скроню. Та й миналося. Не забувалося, але й не гнітило. Гнітило інше, але про те Марія мовчала. Хвороба точила її. Схудла жінка, змарніла, ледве на ногах трималася. Якось Стефа сказала:
– Ти, Маріє, роби щось з собою. Дивлюся я на тебе – і не пізнаю тебе. Була жінка, як калина, а тепер… На кого ти схожа? Йди до лікарів, обстежся і порадься, бо сина осиротиш. А що він без тебе?
Марія заплакала.
– Була я, Стефо, у лікарів.
– І що тобі лікарі сказали?
– Нічого. Та я й сама знаю. Коли лікар відводить очі і не дивиться на хворого, тоді вже можна нічого не казати. І так все зрозуміло.
– Ти так спокійно про те говориш.
– А що маю робити? Я вже все це відплакала. Хоч кричи – не допоможе.
– А дитина?
– Піде в дитячий будинок. Інакшої ради на те нема. Родини ж ніякої.
– Ні, Маріє. Не можна так відразу опускати руки. Біда тільки таких і шукає. Треба ще йти до лікарів.
– Піду ще. Але вже пізно. Треба було йти раніше. А я все тягнула, тягнула – от і…
Зітхнули обидві. Марія над долею своєю зітхнула, над життям своїм, над безталанням свого сина, а Стефа найперше про хату подумала. Бо ж гроші за нею вони з чоловіком вже заплатили. А тепер що? Треба думати. І то добре думати треба.
Це були часи, коли офіційно квартири не купувалися і не продавалися. Все робилося тільки з-під руки. Тому дуже легко можна було прогоріти. І потім нічого не зробиш, не доведеш, не докажеш. Закон не на твоєму боці. І нічого тобі не допоможе. Отут і задумаєшся.
– Ну що, жінко? – зажурився Петро, Стефин чоловік. – Кажись, ми з тобою влипли. А то все ти. Порядна людина, сирота, своя. От і маєш. Складали, складали копійку до копійки – і на тобі! По що було спішити?
– Чекай, Петре, не гарячкуй. Треба думати.
– А що ти придумаєш? Дітей у нас нема. Ми удвох. Закриє Марія очі – і фертіг: квартира відійде до держави – і нам когось підселять.
– Чекай, Петре. Марія ще не вмирає. Що ти вже так відразу її ховаєш?
– Ти ж сама казала.
– Так, хвора Марія, але ж чекай ще.
– Здається, ми з тобою дочекаємося. А потім що? А потім вже буде пізно. А все це ти, розумниця. От і послухай жінку.
– Ну не гризи вже мене, чоловіче. Хто ж таке знав? Хто ж таке думав? Хотілося ж як краще: не втратити Маріїну квартиру. Треба з людьми радитися та й щось робити.
– Ну-ну! Люди нарадять, що й з торбами по світу підеш.
– Та вже так не ремствуй на людей. Ніякого зла вони тобі досі не зробили. Чого вже так?