Не втримався, щоб не вколоти.

– Що? Ростеш? Не баба, а копиця. Тьху!

Марія мовчала. Нехай собі.

– Давай їсти, – гарикнув.

– А я хіба тобі щось винна? Чи ти може гроші дав на харчі?

– Ти що, підбілу наїлася? Їсти давай. Кому сказав?

– Ти, Федоре, не кричи. Сам же сказав, що я тобі не жінка. Сказав?

– Ну сказав. То й що? Але ж я хочу їсти. Я з дороги.

– З дороги, а не з роботи. Твої дороги мене не обходять.

– Слухай, ти! Я знаю, що в тебе тут є оборонці. Тому розпустила язик, як лопату. Але я той твій язик укорочу.

– Не погрожуй, Федоре. Ти в моїй хаті, а не я в твоїй. Коли все добре, то про те не йдеться. А зараз… На яких правах ти живеш у моїй хаті? Ще й мені погрожуєш.

На таке Федір аж ніяк не сподівався.

«Ти диви, як розпустилася. А тихенька ж і лагідна була. Хоч до рани клади».

Та що мав казати? Трохи й побоювався. Надто вже сусіди стали заступатися за Марію. Особливо той Микола.

«А може він щось з нею має? Може й має, та зараз їй не до того. Ось-ось має розсипатися».

Матюкнувся та й вийшов з хати. А небавом знову кудись подався – шукати дурніших жінок, щоб на халяву годували його і поїли. Він же ж таки не жонатий. Так би мовити, вільний мущина. Ще молодий, вміру гарний і дужий, бо неспрацьований. Добра приманка для самотніх жінок. А таких вистачає. Федір їх нюхом чує. І, будьте певні, він вже знає, як до котрої підійти. Головне – не брати на себе ніяких обов’язків, не давати ніяких обіцянок.

«Ті жінки – якісь дурні створіння».

І нема кому сказати йому:

– Ні, Федоре, не дурні ті жінки. Просто кожна з них ласки хоче і не хоче бути самотньою. Навіть, коли бачить перед собою пияка, все ще на щось надіється. А може зцілиться чоловік? Та що Федору про те казати? Однак не зрозуміє. Бо він не думає про жінок. Він думає тільки про себе.

 

Поїхав Федір. А незабаром і пологи приспіли. Марія плакала. Була перелякана, а головне – самотня. Позбігалися сусіди. Вони, як могли, заспокоювали жінку.

– Ти не гризися, Маріє. Ми купимо все, що треба.

– І приходити будемо, і заберемо тебе. Ти про те не думай. Аби тільки щасливо розродилася.

– Все буде добре. Ти жінка здорова. От тільки в крижах вузькувата. Та там вже лікарі розберуться, дадуть тобі раду. Головне – ти не бійся. Думай про дитину. А про Федора не думай. Нехай собі віється. Нема чого за ним шкодувати. То хлоп не для життя.

 

І народився в Марії хлопчик.

– Іванко, – прошепотіла знесилена жінка і посміхнулася, бо вона тепер була мати.

Мала добрих сусідів. Вони, як могли, допомагали Марії. Щоб вона без них робила? Забрали її з дитиною з лікарні, вчили, підказували, допомагали на перших порах купати дитину. Без Федора й охрестили, Іванком назвали, як Марія хотіла. За кума був Микола, а за куму сусідка Стефа, з котрою у Марії була спільна кухня.

Все було б добре, якби не Федір. Марія думала, що він вже не прийде, але він прийшов. На дитину і не глянув. Даремно Марія все ще на щось сподівалася. Лише, коли хлопчик заплакав, Федір з огидою сплюнув.

– Тьху! Ні спокою, ні відпочинку.

– Від чого ж ти так втомився, що мусиш відпочивати? Перепрацьовував чи що?

– Мовчи. Не пащекуй, бо…

– Послухай, Федоре, краще б тобі було йти, звідки прийшов. У мене тепер дитина, і я не хочу вислуховувати твої порожні балачки. А тим паче матюки. Йди собі, чоловіче. Я тобі нічого не винна, і ти мені не винен нічого. Ти дуже боявся аліментів – то можеш не боятися: не подам. То дитина моя, і нікому до неї нема діла. А ти собі йди і не заваджай нам жити. Нам спокій потрібний.

– Спокій всім потрібний. Ти думаєш, мені він зайвий? Ще й як здався б. А тут вдень і вночі – «ве» та й «ве».

– Нічого не зробиш – дитина. Воно ще маленьке. Мусить часом і поплакати. А ти йди собі.

– А куди я маю йти?

– Не знаю. Туди, звідки прийшов. Я теж не маю куди йти з своєї хати. А ти… Як же ж ти так влаштував своє життя, що до таких років не маєш ніякого прихистку?

Нічого на те не відповів Федір. Так і зостався у Марії. Поки що. Підшукував собі іншу жінку. З оселею і без дітей. А поки ще не знайшов, жив у Марії. Поводив себе спокійно, бо сусіди дуже за нього взялися. Якось грозилися навіть міліцію викликати. А Федір того аж ніяк не хотів. Нащо воно йому?