– А ви мені нічого не зробите. З інтернату ви мене не виключите, бо нема куди мене відправити. А колонія… Чхала я на вашу колонію. Я й там не пропаду. А ви як думали? Злякалася!

– Боятися не треба, але відтепер ти будеш спати в ізоляторі. В нашому шкільному ізоляторі. Хворих там зараз немає, там є няня – от і будеш там спати.

– Ви не маєте права.

– Чому ж не маю? Маю я таке право. Ти небезпечна для дітей.

– Для Машки?

– Думаю, що ти не одну її кривдила. Чомусь так думаю. Дівчата, скажіть чесно, не бійтеся її. Ображала когось з вас Катерина Вокзальна?

– Ображала, – несміливо озвалася котрась з дівчат.

– Це хто там в’якає? Це ти, Посмітюхо? Ну-ну. Не раджу.

І тут з дівчатами наче щось скоїлося. Вони заговорили всі разом.

– Ображає. Всіх вона ображає.

– Б’є, обіди в їдальні забирає.

– Вона курить і нас курити заставляє, щоб ми її не виказали.

Вислухав всіх Іван Миколайович, а потім звернувся до Марії.

– Ти вибач мені, дівчинко. За них всіх я прошу вибачення. І за себе. Бо це мій недогляд. Я мав би бути обачніший. Більше такого не буде. Повір мені.

І до всіх.

– А зараз всі в ліжка. Пора вже пізня. Відтепер з вами буде ночувати вихователька. Поставимо тут ліжко – і буде спати.

Дівчата невдоволено загули.

– Розумію вас, але зрозумійте і мене. Я за вас відповідаю. А ви, як з’ясувалося, здатні на негідні вчинки. Ви не виправдали мого довір’я. Ви не можете без дорослих.

– Ми більше не будемо, Іване Миколайовичу.

– Знаю, що не будете. Все для того зроблю. А ти, Катре, збирайся. Підеш в ізолятор.

– Вже? Сьогодні?

– А навіщо відкладати? Обживайся і звикай.

– Не піду. Я що, арештантка?

– Не арештантка, але мусиш спати в ізоляторі.

– Але чому?

– Бо я так звелів.

– Я буду скаржитися.

– Твоє право. Але я б не радив, бо тоді випливуть твої негідні вчинки, і тоді я за наслідки не ручуся. Як хочеш. Тільки дивися, щоб потім плакати не довелося.

 

Після того настав спокій. Марія з полегкістю зітхнула. Та й не тільки Марія. Всі дівчата якось розпогодилися, повеселішали. По суті своїй вони були добрими дівчатами. Просто Катерини боялися і не могли піти супроти неї. От як воно інколи буває. А що Катерина? Посумирнішала. Ночувала в ізоляторі, потім їй дозволили повернутися у спальню, але ні з ким вона більше не зачіпалася. Правда, по якімсь часі Іван Миколайович знайшов якийсь привід і її перевели до іншого закладу. Куди? Про те Іван Миколайович нікому нічого не сказав. Лише загадково посміхався. Дехто з педагогів докоряв йому:

– А чи це добре, Іване Миколайовичу, – важкий тягар з себе скинути і перекласти на когось? Чи це правильно?

– Я думаю, що правильно. Дівчина щось зрозуміла, може б навіть захотіла стати іншою. А це краще робити на новому місці, бо тут її знають такою, якою вона була.

Хтось з Іваном Миколайовичем погодився, а хтось ні, але дискусії на тому припинилися. Ніхто за Катериною особливо не сумував: що була вона, що не було. Тільки Марійка згадувала вряди-годи ті жахіття, що пережила тоді. І здавалося Марійці, що її серце навіки закрилося для людей. Така тяжка кривда безслідно не проходить.

 

Бігли роки, спливали собі, з радостями і печалями. Марія Оленич закінчила школу. Іван Миколайович порадив їй іти на курси масажистів.

– Робота важка, але заробітна, – казав він. Зарплата мізерна, то правда. Але кожен, хто приходить на масаж, хоче віддячитися масажисту. Особливо, коли той масажист зарекомендував себе як добрий фахівець. І відмовлятися не треба. Бо зарплата масажиста мабуть тому така мізерна, що розрахована на додатковий заробіток. Бо без того який був би сенс працювати масажистом?

Послухалася. Пішла по масажу. І не шкодує. І досі працює масажисткою. Бо інакше б не знала, як їй вижити. До неї завжди  черги – всі її вважають добрим спеціалістом.

 

Федора зустріла випадково, в ЖЕКу. Розговорилися, познайомилися. Захотів зайти до неї «на філіжанку кави». Погодилася. Не бачила в тому ніякої крамоли. Не дикунка ж вона врешті-решт. Нежонатий, одруженим не був ніколи. Звідки їй було знати, що Федір належав до категорії вічних холостяків? Він просто жив з жінками, офіційно не оформляючи своїх стосунків.

Якимсь дивом Марії вдалося виходити сяку-таку квартиру. Зглянулися на її безталання та й дали. Не бозна-що, але й так добре. Спільна кухня, спільні вигоди, зате кімнату тепер мала свою. Це все-таки не гуртожиток. Тут і сина свого народила, від Федора ж таки. Хіба ж вона знала, що то за чоловік. Був тихий і лагідний. Прикидався, ясна річ. По господарству їй допомагав. Тішилася. Бо в її житті ніколи не було поряд рідної людини. Була сама і в горі, і в радості. А тепер вже мала собі Федора. Готувала йому обід, прала його сорочки і тішилася: має чоловіка. Ну й що з того, що вони не розписані? Хіба і справді той папірець тримає людей разом? Аби лиш між ними любов була. Та з тією любов’ю останнім часом щось коїлося. Спершу Марія не надавала тому особливого значення: всяко буває. Та коли це вже стало повторюватися, зажурилася. Федір став приходити пізно, часом і на підпитку. Коли пробувала легко дорікнути йому, починав батькувати і голосно кричав:

– Що ти мені за указ? Ти що мені, жінка?

– А хіба ж ні?

– Певно, що ні. В корчах шлюб брали.

– Федоре!

– Що Федоре? Живу, як хочу. Я тобі не чоловік, ти мені не жінка. Все. І не рюмсай. Терпіти того не можу.

Отут би й вигнати гуляку. Не могла чи не сміла. А може одумається? А тут ще відчула, що зайшла.

«У мене буде дитина! Яка ж це радість. Може й Федір зрадіє та й отямиться».

Свята наївність. Ой, не отямиться. Краще б вона йому не казала. Як розкричався, як розбатькувався.

– Сука! Кролиця обчухрана! Ще не встиг через неї переступити, а вона вже й кітна! Тьху! Мать твою… Що, вирішила мене аліментами прив’язати? Даремно стараєшся! Нічого не вийде.

– Федоре, не кричи. Сусіди ж поряд.

– Чхав я на твоїх сусідів і на тебе. Дивися-но! Дурна, дурна, а придумала! Та не на того напала. Чула? Не на того. І жити з тобою не буду, і аліменти платити не збираюся.

– Та не треба мені твоїх аліментів, – захлинаючись сльозами, казала Марія.

– Не треба? Ага, так я тобі й повірив! Просто так, з доброго дива надумала собі дитину вродити.

– А я думала, ти зрадієш…

– Ага, вже зрадів. Воно мені треба. Щоб кававкало вдень і вночі. Красненько дякую за такий комфорт. Пошукай дурнішого.

– Я й тебе не шукала, Федоре. Ти сам мене знайшов. А тепер… Федоре, але ж то твоя дитина. Невже твоє серце не озветься?

– Серце! На хрина мені таке серце? Вирвав би його і собакам викинув би, як би мав таке. Дитина! Втішила! Твоє щастя, що я не маю настрою до бійки. А то так би тебе змасакрував, що ти тут би таки й вродила, мать твою…

Він був такий сердитий, що, здається, ладен був вигнати Марію з її ж таки власної хати.

 

Запив, загуляв Федір. Одне горе з ним. Вже нехай би краще йшов собі до другої дурної. Так ні, не йшов. Доводив Марію до розпачу, кожного дня плакала від нього, а не йшов. Вже й сусіди говорили з ним, припам’ятовували.

– Федоре, чого ти від неї хочеш? І гарна, і роботяща, і господиня. Чого тобі ще?

– А сам ти хто? Професор чи інженер? Ніде не робиш, горілку п’єш, нічого до хати не приносиш. І ще й претензії до жінки, що тебе, дармоїда, годує та обпирає.

– Не ваше діло. І чого б то я ліз у чужий город? Хіба у вас своїх проблем нема? А як нема, то я можу зробити, щоб були.

Сусід Микола скипів.

– То ти ще й погрожуєш? Ах, ти ж, голодранцю! Розперезався тут.

Та за бари Федора. Думали, що вже почнеться бійка. Та жінки наробили лементу, розтягнули хлопів в різнобіч. Після того принишк Федір, перестав зчиняти веремію. Зате став зникати кудись. Його тижнями не було вдома. Спершу Марія плакала, журилася, а потім заспокоїлася. Хоче чоловік жити таким життям, то нехай собі живе.

– Ти, Маріє, – казала Миколина жінка, – не про те думаєш. Тобі зараз про себе думати треба. І про дитину. Воно потребує спокою.

Повернувся з мандрів Федір. Він пильно приглядався до Марії.

«А може надурила клята баба?.. Ні, не надурила. Он як розрослася».