Іван Миколайович журився своїм закладом. Такі тут різні діти. Багатьох війна підкинула, а декого матері. Не завжди можна їх за те картати. Вони хотіли, щоб їхні діти вижили. Іван Миколайович відчував, що в його інтернаті за його плечима щось коїться. Щось було негаразд. Бо чому тоді у Марійки такі сумні очі? В них стільки болю і розпачу, що…
– Сирітські очі, – кажуть вихователі.
«Ні, не те, – зітхає Іван Миколайович. – Опріч того, дитину щось гризе, щось гнітить. Знати б що. Боюся, що у спальні не все гаразд. Досі у нас було спокійно. Але зараз з’явилася Катерина. О, та багато лиха може накоїти».
– Та ж в спальні є нічна няня, – заспокоювали його вчителі. Та Іван Миколайович знав, як воно буває з тими нічними нянями. Буває й так, що піде собі додому, а діти… А що з ними станеться? А він знав, що багато чого може статися. Та чужі діти не всім болять. А йому болять. Ох, як болять.
Екзикуція над Марійкою тривала майже кожен вечір. І за що вони на неї з’їлися? І що вона їм зробила? Дівчинка того не знала. Тим образливіше їй було все це терпіти. Марійка тільки дивувалася: як їм не набридне? Хіба ж це так цікаво? А нічна няня і справді: загляне в спальну, рявкне на дітей, щоб вже лягали, та й піде собі додому. Бо у неї сім’я. А тут і так обійдеться. Отоді й починалося. Марійка вже й не знала, що мала робити. Терпіти більше було їй не сила. Поскаржитися не можна – ще гірше буде – стукачка!
«Втечу звідси, – думала дівчинка. – А куди? Міліція піймає – і знову сюди. Хіба… Хіба руки на себе накладу. Нехай знають…»
Марійка вже й спланувала, як вона це зробить. Продумала все до дрібниць.
«Тільки Івана Миколайовича шкода. Йому ж певно влетить. А ще шкода хату. І маму. До кого вона буде у сон приходити?»
І дівчинка знову плакала.
– Мамо, мамцю, допоможи мені.
Але мама нічим не могла їй допомогти. Вона тільки в її сон приходила.
Був танцювальний вечір. В їхньому інтернаті завжди проводилися якісь вечори, але танцювальний вечір був найулюбленіший. Навіть Марійка повеселішала. Вона на якийсь час забула про своє лихо і танцювала. Танцювала гарно, наче була вроджена для танцю. Маленька, зграбненька, вона, як вихор, кружляла по залу. Від неї важко було відірвати погляд.
Грав баян. Час від часу ставили якісь платівки.
«Це добре, – думав Іван Миколайович. – Нехай діти потанцюють. У них і так в житті небагато радостей. Майже всі сироти або напівсироти».
Він був добрим психологом. Ніхто його тому не вчив. Життя навчило. Він бачив погляд тієї злої потворної дівчинки, яким час від часу міряла вона Марійку.
«Сьогодні Марійці дістанеться. Це без сумніву. Катерина їй того не подарує. Треба зайти у спальню. Все втихомириться – і я зайду».
Ось затихла музика – і діти розійшлися. Спортивний зал замкнули. Діти піднялися наверх. Незабаром вони вже мають лягати спати. Помитися, почистити зуби – і спати. Остання вихователька поспішає додому. Побачила директора, дивується.
– О, Іване Миколайовичу, ви ще тут?
– Зараз вже йду.
– На добраніч! Гарний був вечір. Правда?
– Так, гарний. На добраніч, Софіє Остапівно.
Ще вичекав. Бачив, як нічна няня спокійно пішла собі додому. З повними торбами.
«Видно, в їдальні завантажили. От сволочі. Діти недоїдають, а вони… Ну… Пора. Тримайся, Іване Миколайовичу».
Відчинив двері спальні – і остовпів. Екзикуція була в повному розпалі. Такого він ще не бачив. Всяке між дітьми буває, але щоб дівчатка отак…
– Струнко, – крикнув він перше, що прийшло йому до голови. Всі стали, ошелешено дивлячись на свого директора.
– Що тут у вас? Що це таке? Я вас питаю. Хто дав вам таке право?
Дівчата відступили від Марійчиного ліжка. Так і стояли з мокрими рушниками, зав’язаними в тугі гудзи. Марійка плакала. Їй було соромно, що директор побачив її в такому вигляді. Івану Миколайовичу бракувало слів. Він розгублено дивився на своїх вихованців і не знав, що має їм сказати. Діти, ще зовсім діти! Дівчатка! А скільки в них злості. За що вони на неї? Що вона їм зробила? А де ж та інтернатська дружба, котру згадують потім через роки? Дівчатам було ніяково. Вони стояли похнюплені, опустивши очі. Тільки Катерина стояла, взявшись в боки, і не опускала очей. Вона нахабно дивилася на директора. І він звернувся конкретно до неї.
– За що ви били Марійку?
– Машку?
– Не Машку, а Марійку.
– А чого вона?
– Що вона вам зробила? Тобі конкретно?..
– Вона задавака.
– Задавака? Не помічав. А ти чому не задаєшся? Не маєш чим?
І до другої дівчинки, що стояла, опустивши очі.
– А тобі що Марійка зробила?
– Нічого.
– А за що ж ти її била?
– Просто.
– А якби тебе отак?
Дівчата мінилися. Вони не знали, що мали відповідати на питання директора: за що ти била Марійку? Ніхто над тим не задумувався. Сказала Катька бити – вони й били. А себе уявити на Марійчиному місці ніхто з них не міг. Нарешті Іван Миколайович звів очі до Марійки. Вона все ще плакала.
– Не плач, дівчинко. Вони більше не будуть.
– Будуть, будуть. Ви їх не знаєте. А я більше не хочу. Я повішуся.
– Е, Марічко, це нікуди не годиться. Такі думки треба гнати від себе. Це нездорові думки. Ти маєш всім їм довести, і сама собі, що ти станеш повноцінною людиною. А вони… Не знаю. З Вокзальної вже нормальної людини мабуть не буде.
– Чого це не буде? – обурилася Катерина. Вона стояла, росла не по своїх літах, дебела, цілком вже сформована, і незмигно дивилася на Івана Миколайовича.
– Бо в тебе сама тільки злість. В тобі нема нічого людського.
– То й що?
– А те, що таким не місце в людському суспільстві.
– То куди ж мене? В тюрму чи що?
– Ну, в тюрму поки що ні, хоча в колонію вже можна було б. Є підстави.
– За неї? За оту…
Ледь не зірвалося лайливе слово. Іван Миколайович ледве себе стримував. А часом і зривалися слова, яких він як директор може й не мав права казати. Та як себе стримати, коли перед тобою стоїть зла, потворна дівуля, нахабно дивиться на тебе і кидає тобі в очі вульгарні слова, не зважаючи ні на твій вік, ні на твою посаду.