ОЗВІТЬСЯ, ЛЮДИ

Заснути, заснути, заснути і не думати ні про що. Про те, що нема грошей, і що її чоловік вже тиждень десь віється по світах, лишивши її з дитиною на самовиживання. А як жити? Як виживати? Про те мала знати тільки вона. Бо більше нікому не було до того діла, нікого те не обходило. А вона не знала – і це було найгірше. Бо якби сама, то їй би і горя мало. Скопитилася б де-небудь, хоч і в рові, – та й нехай так би й було. А тут… Не можна. Не має такого права. Бо у неї син – її втіха, її розрада і її клопіт. І тому вона мусить жити, мусить виживати. А як? Отого вона не знала, ще не придумала. Правда, був один варіант. Але то було таке неприйнятне, таке огидне, що…

«Потім, потім про те. А зараз заснути, негайно заснути, бо завтра я впаду. А падати я не можу. Я мушу працювати, бо інакше… Бо інакше моєму Іванкові нічого буде їсти. Бо батькові що? Повіявся собі. Там його і напоять, і нагодують, і приголублять. Ну вже ті жіночі пестощі, до котрих такі ласі чоловіки, всі без винятку, навіть ті, котрі самі вже ні на що не здатні. І чого воно так?..»

Але сон вже склеплював Маріїні повіки і переходив у щось таке чудне і далеке від реалій. Їй снилася старенька батьківська хата і мама, така молода і така гарна. З косою. А коса довга і чорна, як воронове крило. Гай-гай… Це було так давно, а Марія все ще пам’ятає і хату, і маму. Це добре, що пам’ятає. Найбільше на світі вона боїться все це забути. Бо тоді і мама перестане приходити в її сни. А так, хоч маленька, та все ж відрада. Десь у напівсвідомості Марія розуміє, що це сон. Але та напівсвідомість гасла, гасла, і нарешті згасла зовсім. Залишився тільки сон. Тому вона сон так любила, що він зовсім відривав її від реалій.

– Марусю, – гукала мати у тому далекому сні. – Перепни теля.

І вона біжить на пастівник, де вп’яте їхнє теля, таке ще маленьке і прудке. Майбутня корова. Аж чудно. Йому ще так хочеться побрикати, а його – на припін.

«А може пустити його – нехай трохи побігає. Ні, не можна, бо як піде на городи, то потім не зловиш».

І Маруся розмовляє з телям, пестить його.

– Минь-минь! Не можна тебе пускати. Мама сваритися буде. Я б пустила, так ти ж на городи побіжиш. Правда побіжиш?

– Му-у, – гукнуло теля. Може воно відповіло дівчинці, а може маму свою кликало, рябу корову, що теж паслася неподалік, і теж на припоні. Теля знає, що у його мами, великої рябої корови, таке смачне молоко.

Сон раптом обірвався. Заплакав малий. Шкода сну, але дитину ще більше шкода. Марія встає, підходить до дитячого ліжечка.

– Іванку, синочку, що тобі?

– Болить, – плаче дитина.

– Що болить?

– Животик.

– Зараз він перестане. Мама дасть ліки, погладить – і все минеться. Цить, мій хлопчику.

І біль проходить. Чи то від ліків, чи від маминих пестощів. І мимоволі подумала:

«А як же ж ті діти, що ростуть без маминих лагідних слів, без маминих казок?»

Марія знала таких дітей. Бачила їх після війни. О, тоді таких дітей було багато. Їх знаходили під дитячими будинками, на вокзалах, на смітниках. І прізвище їм давали, такі образливі прізвища. Часто ті прізвища відповідали тому, де кого знайшли, або те, коли знайшли: Вокзальна, Апрельська, Зарічанська, Невідома, Посмітюха. У людей зовсім не було фантазії. Коли в дітей був дефект зору, таких привозили до їхнього інтернату. У них вчилися діти не зовсім сліпі, а такі, що мали залишок зору. Марія теж тут вчилася. Вона також мала дефект зору: на одне око бачила більш-менш нормально, а на друге зовсім мало. Марія добре пам’ятає як привозили до них знайдених дітей. Вони були брудні і завошивлені. Їх стригли наголо. А всі інші діти над ними зловтішалися. Чомусь діти тоді були дуже жорстокі. Не мали ніякого жалю. А може й зараз такі. І зараз не мають жалю. От недавно кота мучили. Марія ледве його відрятувала. Але це діти ситі, пещені. А тоді… Тоді мали б добрішими бути, бо ж голодні були. Навіть в інтернатах і дитячих будинках. Хоча там все-таки було сяке-таке харчування. Таки ж було. На те й надіялися декотрі матері, що вряди-годи підкидали своїх дітей під дитячі будинки. Часто з примусу підкидали – може виживуть. І якось виживали. Але як?..

Зітхає Марія, згадуючи своє інтернатське дитинство. На той час вона вже була сирота. Її старенька тепла хата і мама жили тільки в її пам’яті. Але жили! Інші діти не мали навіть такого спогаду. А вона мала. І дякувала долі за це. Долі. Бо в Бога Марія не вірила – не навчили в інтернаті. А мама не встигла.

«Як добре, що мій Іванко матиме свій спогад. Мене буде згадувати. І батька… Хоча батька – не знаю, чи буде згадувати. Батько до нього й не підходить ніколи, наче Іванко не його син… Хоча він і схожий на нього. Однак не його. Ми ж з Федором не розписані. Хоч мені і казали, що це не має значення. Чому там не має? Ще й як має. Може таки трохи тримався б».

Знову задрімала. І знову сон з далекого дитинства. Інтернатський сон. Спальня. Ліжко. Металеве, продавлене. Обабіч дівчата стоять. В їхніх руках мокрі рушники, зав’язані в тугі гудзи.

– Вали Машку, – гукає Катерина. Машка – це вона, Марія. Командує Катя Вокзальна, негарна, просто-таки потворна, і зла. А може тому й зла, що потворна. Але тоді ще про те не думалося. Тим паче, що це сон. Та що там ту Машку валити? Маленька, худенька, ні по чому й бити. Повалили. Стягнули трусенята та й ну лупцювати мокрими рушниками. Не плакала, не просилася. Це сердило ще більше. Вона плакати буде потім, особливо вночі, коли всі спатимуть. Вона плакатиме в темному закапелку під сходами – там її ніхто не знайде і ніхто не побачить її сліз. Якби вона тоді вміла молитися, то може б їй легше б було. Та вона не знала ніяких молитов. Вона знала, що Бога нема, що це забобони – так її навчили.

Чи розуміли діти, за що вони били Машку? Вони про те й не думали. Катька сказала – вони й били. А що ж тут такого? А якщо подивитися глибше… Найперше те, що Машка мала своє справжнє прізвище, власне, справжнє, а не вигадане людьми без фантазії, а часто й образливе. Це неабищо. Оленич Марія. Звучить. Не те, що інші. А друге те, що Машка була дуже гарненька. Вся, як виточена: і постава, і личко.

– Колись з неї буде гарна дівчина, – казали вихователі.

– А вона й зараз гарна.

– Ну, зараз це ще дитина. А колись…

– Дитина, це правда. Але візьміть Вокзальну. Теж дитина.

– То правда. Обділив Бог дівчинку і долею, і вродою.

– І розумом.

– Може й розумом.

– Зате яке воно зле. З самої злості зіткане. Злість аж кипить в ній. А головне – з тим вже нічого не зробиш. І Маші від неї не раз ох як дістається. Ні з того ні з сього як вдарить її. Як хлопчисько. Та, бідолаха, аж скрутиться.

– А ви що?

– Я? Ну підійду, насварю її, зауваження в журнал запишу. Та що їй це? А якось знаєте, що вона мені сказала?

– А ви мені нічого не зробите. Мене, – каже, – однак з інтернату не виключать. Нема куди мене відправити.

І так нахабно засміялася. О, то лідер. Тільки горе з такими лідерами. І нам горе, і дітям.

– Нагляд за нею потрібний. Особливо в спальні. Вона там може комусь біду робити.

– Комусь! Маші. От кому. І чого вона її так не любить?

– Зрозуміло чого. Маша гарненька. Всі її люблять. А вчиться ж як. Та такої учениці, якщо хочете знати, у цілому інтернаті більше нема. Відмінники є. Але щоб отак розумом все освоїти – таких нема. Дивіться мені, щоб та Катерина не ображала її. А ще от що… Перестаньте називати її Машкою. Вухо ріже. Таке гарне ім’я. Марія, Марійка, Марічка, Маруся.

– Так її діти кличуть.

– Діти! Дітей вчити треба. Виховувати. А навіщо ви тут?

Дзвінок обірвав ті розмови. За мить учительська спорожніла. Вчителі пішли на уроки.