Була неділя. Онисиха поїхала до райцентру на базар. Треба було дещо купити, а дівчатам вона не довіряла: обов’язково куплять щось не те і втридорога. Повернулася пізно. Когось зустріла та поки той базар обійшла – аж голова запаморочилась. Додому не спішила. А чого спішити? Дівчата у всьому дадуть лад. Тут Онисиха була певна. Якщо Настя і погнала кудись, то Марія господарку не занедбає. Ця догляне.

Прийшла – аж диво: кури на голову летять, поросята кричать, голодний кабан кучу розбирає.

«Ого! Що ж то з моїми дівками? – подумала. – Перелоги на них напали чи що?»

Не роздягаючись, кинулася все порати, а вже потім зайшла до хати. Дівчат не було. Щось у хаті було не так. Наче все на місці, але щось було не так. Наче якось порожньо. І відлуння якесь… Стала уважно придивлятись.

• Ага! Нема їхнього одягу! Що це має означати?

Заглянула у шафу, у скриню.

• Еге! Та вони геть усе загребли. Тільки старі лахи покинули. Оце так! Вимелися! А куди? Не заміж і справді обидві повиходили. Ну-ну!

Аж тепер глянула на стіл.

• Записка! Грамотні! Навчилися!

Сердито матюкнулася та й стала читати.

«Дорогі мамо!

Не плачте, не заламуйте руки, а головне – не кленіть, бо то гріх. Ми завербувалися на Донбас. З нами Іван Ївжин і Петро Теслярчуків. Ви певно чули, що він вже давно розвівся з Варкою, і от тепер поїхав з нами. Ми взяли одяг і трохи харчів. Грошей не брали. У хлопців є. Та й ми підйомні одержали. А там заробимо. Колись повернемося з вашими онуками і зятями.

Ваші неслухняні доньки.

Ми вас любимо і будемо за вами сумувати».

 

Онисиха стояла розгублена і знетямлена. Навіть плакати сил не було. Плакати вона вже буде потім.

• Ото тобі куліш… Як хочеш, так його і їж…

Поступово злість виповнювала її. Сліз не було. Сама тільки злість. Та злість виливалася у брудний потік слів.

• Завійниці! Курви! За хлопами спідницями метнули! То все Настя! То вана Маруську збаламутила! Але ж як? Така слухняна та роботяща була… І не думала про хлопців. А може думала, та мовчала? Пам’ятаю, пам’ятаю, як вона плакала, коли Петро Теслярчуків женився. Я ще тоді дивувалася. А воно он що!

Довго не вмикала світла, а потім похопилася:

• Боже мій! Корова ж недоїна! Тепер про все мушу думати сама. Більше нема кому… Люблять вони мене! Будуть за мною сумувати! А щоб за вами так злидні сумували. То Настя так укладала. Вона й писала. Хвойди! Яка ганьба! На все село ганьба! Що я людям скажу? Як буду їм в очі дивитися? А я ж їх вчила! Я ж їх виховувала! Мабуть, зле вчила.

Та й зайшлася сльозами. Аж тепер. Плакала тихо, не на показ. І нікому було її розраяти.

• Проклену! Вони повернуться! Та чи я вас прийму? Не прийму! То тепер не ваш дім.

У вікна заглядала ніч. Десь в кутку шкреблася миша.

• Дурно двох котів годую.

І вже думка звернула на котів, на господарку, на корову недоєну. Тепер про все мусила думати сама. Життя не можна зупинити. Життя може зупинити тільки смерть.

Вже ранок заглядав у вікно, а вона й не лягала. І не лягатиме, бо не засне. Подумки гортала своє життя, як книжку. Тільки хто ту книжку читати буде? Що доброго зазнала вона, Ганна, котру тепер і по імені ніхто не назве. Онисиха… Чоловік Ганнусею називав, Анничкою. Та загинув. Лежить десь у чужій землі. А вона тут… Світом нудить… І діла нікому нема, що у неї руки крутить, що ноги у неї болять, а інколи ті ноги так корчить, що мусить півночі по хаті ходити та ойойкати, тихо, аби дочок не побудити. А поперек ниє так, що часом, коли зігнеться, то й розігнутися не може. Чужим байдуже, а своїм…

І заспівала, аж сама здивувалася, бо давно вже не чула свого голосу. І не знала, що він у неї все ще є.

Ой, жалю мій, жалю,

Тяжкий не помалу,

Що зазнала лиха

З саменького малу.

З саменького малу,

З малої дитини,

Бог мені призначив

Долю сиротини.

Ой, світе мій красний,

Білий Божий світе,

Бідній сиротині

Й сонечко не світе.

Ніхто не спитає,

Чи ти їла-пила,

Тільки запитають,

Чого не зробила.

Другі діти чують

Лагіднії речі,

Бідна сиротина

Буханці у плечі.

Болять рученята

З тяжкої роботи,

Мерзнуть ноженята,

Бо драні чоботи.

Мамо ж мої мамо,

Тяжко в світі жити,

Краще б мені було

Рученьки зложити.

З високого неба

Обізвалась ненька:

• Мусиш, доню, жити,

Бо ще молоденька.

• Ти диви! Не забула, – здивувалася Онисиха.

Та пісня з раннього дитинства ятрила їй душу, пекла і гріла, витискала сльози і приносила якусь полегшу. От і тепер… Сходило сонце. Починався новий день. Прокидалися щоденні клопоти. По селу кукурікали півні.