- А хоч би Ївжин. То що? Хіба поганий хлопець? Працьовитий, не пияк, не баламут.
- Зате у нього мати кульгава.
- То й що! Я ж не за матір заміж іду, а за її сина, за гарного роботящого парубка.
- Не такий вже він і гарний.
- Ба ні, мамо, не кажіть. Таки гарний. Скажи хоч ти, Марусю.
- Та… Я на парубків не дивлюся.
- А чому не дивишся? Хіба ти не дівка? З нашою матір’ю так і посивієш в дівках.
- То й посивію. Мені однаково.
- Ну як може бути однаково? Коли стоїш з милим при місяці, а він цілує тебе… Так любо. А мій Іван! Він так мене любить… Ні, я не посивію в дівках. Хоча б там що, а я таки вийду заміж за свого милого.
- Не вийдеш. Бо я тобі навіть драної ряднини не дам. А кульгава Ївга не дозволить своєму синові взяти тебе голу, босу і простоволосу.
- Ти чуєш, Марусько? Я у своєї матері навіть драного рядна не заробила. То для чого, скажи, я дихаю порохами та на руки хухаю? Для чого мені те прядиво? З нашою матір’ю…
- А-а, вже вам мати не така? От підеш в невістки до кульгавої Ївги – отоді й побачиш.
- Більшої наруги, як зазнала я у рідної матері, я в жодної свекрухи не зазнаю.
Онисиха стріпнула свій фартушок, потім закрила ним обличчя та й заридала-заголосила.
- Ой, бідна ж я та не щаслива! Від рідної доньки довелося таке почути.
- Та й пішла до хати.
- Навіщо ти, Насте, збиткуєшся над матір’ю?
- Я збиткуюся? То вона наді мною збиткується. Парубок сватати мене хоче, а вона затялася. Та ти ж чула.
- Ти довела матір до плачу.
- До плачу? Ти бачила її сльози? Не бачила. І я не бачила. Артистка наша мати, от що я тобі скажу. Стріпала фартушок, а потім же закрила ним лице та й заголосила. Без сліз заголосила. А послухай-но, у хаті тихо, не голосить. Артистка!
- Не можна так, Насте. Вона ж таки наша мати.
Тут уже розплакалася Настя.
- А мені життя калічити можна? От почекає Іван, пожуриться, а потім іншу посватає. А я що? Ти того не знаєш, бо ти не любила нікого.
- Не любила! А звідки ти знаєш, що не любила?
- Ти? Любила?
- Ще й як любила.
У Марусиних очах блиснули сльози.
- Просто про те ніхто не знав. Характер у мене інший, ніж у тебе.
- Кого ж, сестричко? І чому я не знаю?
- Бо ти ніколи мною не цікавилася. Ти завжди була заклопотана собою. Танцями, досвітками. А я любила Петра Теслярчука.
- І що?
- І нічого. Ти ж знаєш, що мене мати нікуди не пускала. І Петро женився на другій. Так, як ти кажеш. І тобі таке буде.
- Ні, мені так не буде. Просто ти не боролася за свою любов. Не вміла чи не хотіла. А я так легко не відступлюся. Ні, я буду боронити свою любов, як дикий звір боронить своє дитинча.
- Нічого в тебе не вийде.
- Вийде. От побачиш, що вийде.
Настя зі сльозами обняла свою старшу і таку безталанну сестру.
- Прости мені, моя сестричко, що я була така недобра і неуважна до тебе. А ти, бідна, на самоті долала свою біду. Якби ж я знала…
- То й що?
- Може щось би зарадила.
Марія тільки зітхнула. Прядиво лежало без руху.
- Чекай. Але Петро, здається, розлучився. Щось я таке чула.
- Так, розлучився. Вони не довго й пожили разом. Розбіглися. Та що мені з того?
З хати вийшла захмарена мати.
- Отак ви працюєте! Нехай робота сама робиться! А ти, Насте, в невістки зібралася. Ти думаєш, що свекруха дозволить тобі так ледачкувати? Потурати тобі буде?
Прядиво знову закурило порохом. Настя почала пісню, журливу, як одвічна жіноча туга. Її підтримала Маруся, і пісня полилася на два голоси, сумна, аж за серце брала.
За лісом темненьким
Нічого не чую.
Не одную нічку
Вдома не ночую.
Пусти мене, милий,
В вишневий садочок,
Не рвала й не буду
Твоїх ягідочок.
Тільки вирву квітку
Із рожі з барвінку
Та й пущу на воду
До своєго роду.
- Ото завели! Як старці на паперті. Ану припиніть скиглити.
- І на каторзі пісні співають, – сказала Настя та й далі повела пісню, ще гучніше, ще жалібніше.
- Пливи, пливи, квітко,
В воді не всихайся,
Прошу я, родоньку,
Мене не цурайся.
А прядиво курило порохами, аж дух забивало. А осінь сіяла холодним дощем, готувалася до зими.