Ой ти, горо крем’яная,

Лупайся, лупайся.

Ти, дівчино, кого любиш,

Признайся, признайся.

• Хіба ж би я з піску була,

Щоб я лупалася?

• Хіба ж би я дурна була,

Щоб я призналася.

• Добрий вечір, Настуню.
• Ой, злякав. Добривечір.

То Іван Ївжин. Високий, ставний. Вони з Настею любляться. Але про те ніхто не знає. Це їм так здається. А про те вже всі знають. Бо ж таке хіба сховаєш? Не знала про те хіба що Настина мати. Може й чула щось, та віри не йняла.

• Настуню!

Парубок обнімає дівчину і міцно цілує.

• Чекай, – випручалася, – я й так розпатлана. Мати хустку зірвала.
• Тобі й так добре. Без хустки навіть краще. А я думав, ти не прийдеш.
• Ага! Не прийду! Там сьогодні Кирило з гармошкою буде. Як би я таке пропустила?
• Настуню, що робити будемо?
• Як це що робити? Овва! Танцювати!
• Я не про те.
• А про що?
• Я сватати тебе хочу.
• Забудь і думати. Мати і слухати не буде.
• А що ж вона собі думає? В монастир тебе готує чи як?
• А по-моєму, їй однаково: чи в монастир, чи під греблю.
• Не кажи так.
• Кажу, як є.
• Тоді… Чому ж не заміж?
• А я їй маю відробити за те, що вона мене народила і вигодувала.
• Не фантазуй, Настуню.
• А я не фантазую. Вона так сама сказала, коли не пускала мене на досвітки.
• То що ж нам робити?
• Я вже сказала. Танцювати.
• Постіймо ще тут, люба моя.
• Ні вже. Ходімо. Бо без нас всі танці перетанцюють.
• Не всі. Ще й для нас лишиться.
• Ех! Польку на два боки!
• А я… Вальс! Він такий ніжний та голубливий, як наша любов.
• То ходімо вже.

 

Хмарний осінній день. Холодно – аж за руки хапає. Осінь готується до зими. Онисиха з доньками в сінях вичісує прядиво.

• Ой, як холодно, – потерла руки Настуня.
• Нічого не зробиш, – сердито відмовила Онисиха. – В хаті того робити не будеш. Від того прядива стільки пороху. Зате взимку буде що прясти.
• Давайте заспіваємо щось чи що. Щоб веселіше було.

Настуня вся була в русі. В танці, в пісні. Аби тільки не нудитися. Та не сумувати.

• Якраз до співу.
• А чому ж ні? Які такі клопоти вас, мамо, гризуть?
• То ти все без клопотів живеш. А я про все мушу думати. От зима іде. Чоботи порвалися. А ти все б співала.
• А як не співати, то чоботи хіба ж полагодяться? Занесіть до Федька – він зробить. І дорого не візьме.
• Дорого чи не дорого, а платити треба. Задурно не зробить.
• І ви б за дурно не зробили . Федько і його діти теж їсти хочуть. А ви, мамо, так вже дуже не прибіднюйтеся. Є у вас гроші. Я там у прискринку бачила.

Мати скипіла.

• Де є, то не твоє.
• Не моє. Я знаю. Хоча… І моє також. Хіба ж я не заробляла? І я, і Маруся.
• Цить мені! У прискринку! Вона заглядає! У прискринки і за хлопцями! Краще б роботи пильнувала.
• А я і роботи пильную. Бо я така дівка, що і до плуга, і до рала, і до хлопців гоца-драла.
• Ну-ну. Поговори мені. Як візьму он того деркача, то не натішуся тобою.
• За що деркача?
• За те, що не змовчиш.
• А я вже думала, мамо: а може я не ваша дочка? Може підкидьок якийсь, що ви мене так не любите?
• А за що тебе любити? За зубоскальство твоє?
• Зате ви, мамо, ніколи і не посміхнетеся. Я й не знаю, яка у вас посмішка.
• Бо нема чого шкіритися. Життя й так…
• А мені здається, що від посмішки та від пісні життя легшає.
• Та помовчи вже ти. Тріскочеш і тріскочеш, як та сорока.

На якийсь час запанувала мовчанка. Тільки Настя хукає на руки та тупотить ногами. Та мовчати Настя не любила.

• Мамо! – озивається небавом. – А якби так мене посватали… То чи ви віддали б?
• Який би дурень тебе сватав? Кому ти потрібна?
• А якби такий трапився?
• Хіба той Іван Ївжин?

«Вже знає, – подумала Настя. – Вже сорока на хвості принесла».