Мені інколи дорікають, що в своїх оповіданнях я надто захопилася побутописанням і жіночими долями. Що ж, то правда. Та тут вже нічого не вдієш. Жінки – завжди жінки, при будь-якій владі, при будь-якому устрої. І на їхні тендітні плечі лягають всі турботи про родину: чим нагодувати, в що одягнути, як влаштувати. Добре, коли хоч трохи допомагає чоловік. Але ми знаємо, як найчастіше воно буває. Жіночі долі… Вони залежать не від нас з вами, а від характерів, він накреслень згори і від його величності побуту. О, від нього багато залежить. А ще від того, як людина його сприймає. Одна спокійно, з гумором, наче бавлячись, а друга… Та про те згодом. Та й не тільки про те. Про що? Та… Прочитаєте. Якщо захочете.
У старої Онисихи дві доньки: Марія і Настя. Марія спокійна, врівноважена, має хист до науки. Та Онисиха сказала:
- Досить з тебе. Знаєш читати і писати – і досить. Дівка мусить вміти борщ зварити, хліб спекти і все те, що має вміти жінка. А наука їй ні до чого. Вона псує і розбещує жінку. Всякі там книжечки, романи. Що в них доброго?
Послухала Маруся матір та вже й вдома сиділа. Яка там наука при такому розкладі? Матері у всьому допомагала. Від роботи поперек болів і рук не чула.
А Настуня молодша була і вродливіша. Та ще на лихо чи на щастя собі неслухняна та непокірна вдалася.
- Що? Мама сказали? Хіба ж я маю все життя маму слухатися? Я вже доросла і мушу свій розум мати.
- Ой, Насте, Насте, – зітхала мати. – Вийдеш заміж – то Маруся буде тобі борщ варити і дітей бавити, бо ти сама не дасиш собі ради.
- Нічого страшного. І дітей побавить, і борщу зварить. Вона ж моя сестра. І ви їй допоможете. А що? Ви ж моя мама. А я тим часом…
Зітхала мати, сміялася Настя. Отак і жили. У матері на все і про все були свої судження. Доньки з ними не погоджувались, бо були молоді і кожна мала свої мрії. Маруся здебільшого мовчала. А Настя… Та ніколи не змовчала. На одне материне слово у неї десять знаходилося.
- І чого ви так рветеся заміж? Чоловікові годити треба: принеси, подай, прибери, випери… Тьху!
- Але ж ви, мамо, теж були замужем. Ще й нас з Марусею народили.
- От і маю тепер з вами повну голову клопоту. Треба було мені того?
- Ну, мамо, це вже зовсім нікуди не годиться. По-моєму кожна жінка хоче такого клопоту – мати дітей. Так жінці призначено. А старість прийде? Хто вас, мамо, догляне? Та ж ми з Марусею, бо ми ваші діти.
- Е-е, де ще там та старість.
- Але ж вона однак прийде.
- Тебе, Насте, не перебалакаєш. Хоч би на хвильку змовчала. Все б тільки сперечалася з матір’ю.
- А хіба я сказала щось не так?
- Все так. То тільки мати говорить все не до ладу.
- Інколи до ладу, а інколи… Вже вибачайте.
- І звідки в дурних матерів такі розумні діти?
- Буває.
- А куди це ти зібралася, дівко? Ач, як вирядилася!
- Ага! У вас вирядишся! Хустки нової не купите, не те, що спідниці. Аж соромно. Другі дівчата одягаються, а я, як сирота при живій матері.
- Ну-ну. Сирота! І скаже ж таке слово!
- Якби я в наймах так гарувала, то вже була б і одягнена, і взута.
- У найми захотіла! Дивися на неї! Спитай у мене. Я тобі розкажу, що таке найми. Бодай їх ніхто не знав. В найми! А те, що мати вибавила, вигляділа – то так собі?
- А я на світ не просилася. Було не родити – то й не бавили б.
- Але ж то вже язик маєш. Як помело. Не купую їй нічого! Я й собі нічого не купую.
- Бо вам і не треба. Ви вже старі.
- Насте! – заступилася за матір Маруся.
- Мовчи, Марусько! Ти так і змарнуєш в дівках свій вік. А я не хочу.
- Бач, як пащекує. І не стримається.
Марія заплакала та й пішла геть. А мати приступила до Насті, готова, здається, і до бійки вдатися.
- То куди ти зібралася? Тебе питаю.
- Куди? Туди, де зараз дівчата і хлопці збираються, – на досвітки.
- А не рано?
- Та ні, не рано. Вже смеркло. А ми домовились…
- Я не про те. І ти це знаєш. Тобі рано ще. Ти ще в мене не дівка.
- Та ж мені вже сімнадцять минуло.
- То й що?
- А те, що пора мені на досвітки.
- Ти з матері дурну робиш. Дівка з тебе ще не виросла.
- Виросла, мамо. Досить з вас одної черниці. А я вам не Маруська.
- Ах ти ж…
Мати прискочила до Насті і зірвала їй з голови хустку.
- Не пущу. Я таки мати.
- Ах, ви так?
Настя якусь мить постояла, повагалася – і притьмом до вікна. Тут стояло лише два вазонки. Дівчина, не хапаючись, зіставила їх.
- Що ти робиш?
- Та… Нічого.
- Доки мати оговталася, то Настуня була вже надворі.
- Насте!
- Чого вам?
Сперлася на підвіконня і посміхалася. Мата стояла біла, як полотно. У неї тремтіли руки.
- Насте!
- Ну чого вам? Кажіть, бо я вже іду.
Та мати не могла спромогтися на слово. Нарешті вичавила з себе:
- То це так ти шануєш матір?
- Я матір шаную. Але нехай же ж і вона мене шанує.
Настя нахилилася і зірвала кілька квіток. Мода тоді була така: дівчата квітки тримали в руках. Та й пішла, тихо наспівуючи.