У нас на підприємстві був непоганий хор. Марія досить добре бачила, то ми веселою вервечкою ходили з нею. А вже коли Марія заспівала, то всі мимоволі поступово замовкали і слухали її. І звучала тільки вона. Інколи аж сердилася дівчина на таке. А часом і не сердилася. Співала собі – і все. А злоязикі казали:

• Артистка! Куди там!

Чи то від заздрощів, чи просто від своєї злої вдачі. Ми були молоді, веселі, то й на таке не зважали: нехай собі кажуть. А Маруся? Може й боліло її, та з нами і вона розпогоджувалася, а потім забувала про ті дошкульні насмішки. Отак і жили. Інколи, як ото між дівчатами буває, говорили про сокровенне. У мене секретів не було. Якось так виходило, що мої секрети знали всі. А от про Марусю ніхто нічого не знав. Вона ж росла не з нами. В душу не лізли. Захоче – сама розкаже. Та якось я не втерпіла і спитала. Таки зважилася. Ми були удвох.

• А в тебе, Марусю… Ніколи не було хлопця?
• Чому не було? Був…

І заспівала свою сумну-пресумну пісню.

• Він втопився. Так сталося. Ми мали поженитися. Часом сниться мені. Сумний такий і з докором дивиться на мене. Коли його ховали, то в труну поклали мою фотографію.
• Ой, не можна того робити.
• І я знаю, що не можна. А от… Поклали… З того часу моя душа наче на двоє перервалася. Половина жива, а друга половина наче не живе…
• І що? Не можна нічого зробити? Може треба з кимось радитися.
• Радилася. Одні кажуть, що це дурниці, а другі нарадили мені знахарку одну. Поїхала я до тієї знахарки.
• І що?
• Та нарадила мені таке, що хай йому грець!
• Ну що вона таке тобі нарадила?
• Сказала, що опівночі треба поїхати на цвинтар, засвітити свічку і попросити:

«Мертві душі, відпустіть мою душу живу».

У мене мороз поза плечі.

• Хто ж таке міг би зробити? Я на таке не здатна.
• Бррр! Як страшно.
• Отож-бо й воно, що страшно. Ще якби мама була, а так…сниться мені інколи. І хочеться, щоб приснився, і страшно. Сумний-сумний. Стоїть, дивиться на мене і мовчить.
• Але ж ти не можеш все життя бути сама.
• Не можу, але мушу. Я більше нікого не люблю. Ти теж… любиш свого Фелікса?
• Так він живий.
• Мій Іванко для мене також живий.

 

В цехах сяка-така робота була. Заробітки, хоч і мізерні, та все ж були. На шматок хліба вистачало. А як для кого, на горілку. В ряди-годи приймали когось на роботу. Особливо, коли хтось мав направлення зі школи чи від комсомолу. Прийняли і Михайла. Молодий, не жонатий, мав групу інвалідності, однак не погано бачив. Чи був гарний – не знаю. Це справа така: у кожного свій смак. Дівчата ожили, заметушилися: жених. Та він з дівчатами заводитися не спішив. А потім пройшов шепіт, що йому приглянулася Марія. Що ж, справа делікатна. Пара з них була б гарна. Марія про те нам не говорила. Навіть мені. Хоч ми з нею, здається, ближчі були. А ми й не розпитували. Що ж, кожна людина має право на свої таємниці. Якщо у Марії та Михайла все добре складеться, я буду рада. Та й не тільки я. Та була ця пара трохи дивна. Вони разом ніколи не з’являлися на людях: не ходили разом на забави, на вечори, що влаштовувалися на підприємстві, ми часто гуртом ходили до театру – не було їх і в театрі. Зустрічалися вони наче покрадемки. Що ж, це справа кожного, як кому зустрічатися. Та це був гуртожиток. Тут всі про всіх все знали. Знали те, що було, і навіть те, чого не було. Та про Марійку пльоткували мало. Просто потік наречених відхлинув – на Михайла ніхто вже не розраховував.

 

Минав час. У Марійки з Михайлом нічого начебто не мінялося. Принаймні, для стороннього ока. Тільки ходила вона якась сумна, либонь, сумніша, ніж була. Та ніхто у душу їй не ліз, ніхто у неї ні про що не питав. Знали: не розкаже, доки сама не захоче.

 

Було літо. У мене випала відпустка, і я поїхала на село до батьків. Доки були живі мої батьки, я по курортах не їздила. Відпочивала на селі і мала з того задоволення. То були далекі радянські часи. Про мобільні телефони тоді ніхто ще не чув і, відповідно, не мріяв. Додзвонитися по міжміському телефону було клопітно. Треба було замовляти розмову, а потім довго і нудно чекати, доки з’єднають. Користувалися зв’язком старим, як світ, – поштою. От я й одержала листа. Написали мені, що трагічно загинула Марія. Її знайшли в Брюховецькому озері. Особливого розслідування не проводилося. Нікому було наполягати, а може й заплатити. Власне, навіть не дійшли висновку, чи вона сама таке собі придумала, чи хтось їй у тому допоміг. Сказали тільки одне: у неї було два місяці вагітності. А ще були синці на руках. Значить, їй хтось допоміг. Грішили на Михайла. Не так на Михайла, як на його братів. Та це були самі тільки розмови. А що з тих розмов? Ніхто ні в кого ні про що не питав. Не знаю, що вони там офіційно написали. Мусили ж щось написати. Нема дівчини. Як і не було ніколи.

 

Пригадували ті, що бачили її в той трагічний вечір. Того вечора Маруся була дуже сумна. Як ніколи. Зайшла до одного старшого чоловіка.

• Пане Богдане, так мені чогось сумно, такий тусок на мене наліг, що я вже й не знаю, що мені робити.
• А що ж таке, Марусю?
• Сама не знаю.
• То заспівай. Може полегшає.
• Ні плакати, ні співати не хочеться.
• Тоді може помолися.
• Не можу. Ну… Пішла я вже.

А потім бачили її вже зовсім пізно. Стояла біля гуртожитку.

• Чого стоїш, Марійко?
• Машину чекаю.
• Яку машину? На таксі в ті часи ми не дуже роз’їжджали.

Отже… Ніхто нічого не знав. Все покрила невідомість. Зате вперше побачили Марійчину мачуху. Вона прийшла забирати її речі. А забирати було що. Марія одягалася гарно. Речі були добротні і модні. Мачуха на всіх косила сизим оком. Їй здавалося, що хтось щось порозтягав. Вона ж не знала. Та й звідки їй знати, що це для нас була така трагедія, що ніхто і пальцем не смів би доторкнутися до Марусиних речей.

А що ж Михайло? Якось жив. Щось його гнітило, але він нікому нічого не казав. Був весь у собі. Боявся темряви. Боявся у темряві лишатися сам. Якось навіть кричав. Щось йому ввижалося. А що – про те не казав нікому. Потім брати забрали його зі Львова. Про його подальшу долю ніхто нічого не знав. Казали, що працював у Тернополі, але певності не було. Хтось навіть казав, що Михайло не впорався зі своєю бідою і наклав на себе руки. Словом, щез, зіслиз, розвіявся – і не лишилося сліду. Може так і має бути. А від Марусі лишилася пісня.

Очі сині та сині

Дала мати дівчині…

Пісня сумна, як спомин.