Коли у 1939 році у Львів вступили радянські війська, Єва на це ніяк не зреагувала, ніби нічого й не сталося. Вона була далека від політики. Єва знала, що завжди мусить бути якась влада, що влада – це сила, якій треба коритися. А яка влада – це Єву аніскільки не обходило. При будь-якій владі треба було працювати, заробляти на кусень хліба. І Єва продовжувала ходити по людях, а Кукса, як і раніше, працював на залізниці. Кукса не був байдужий до всіх тих змін. Він покладав на них великі надії. Очі йому горіли, весь він був якийсь розбурханий і переповнений емоціями.

– Єво, – казав він, повертаючись з роботи. – Як жаль, що ти  така далека від політики. Є жінки, що тим тільки й живуть. Розумієш? Тепер почнеться нове життя. Ми з тобою будемо нарешті людьми. Я може й вчитися піду. Ну, скажімо, на машиніста. А ти…

– А я буду працювати, як і працюю. Правда, у мене також є одна перспектива: стати двірником. А що? І це теж робота. Ще й якась зарплата буде. І по людях ще можна буде щось заробити. От і вся моя перспектива.

– Ні, Євцю, ти таки дуже недалека жінка. Як же так можна в наші дні!

– А чом же ти раніше не роздивився, що я така недалека? То взяв би собі якусь розумну гебру чи ще там кого, аби менше робила, а більше газети читала.

– Та ти не ображайся, я так.

– Розумію. Чи так, чи не так, та однак…

– Але ти любиш сваритися. Аби лиш причина була.

– Чи не забагато в мене недоліків? І всі на один день!

– Ну перестань, я тебе прошу. Я тільки хотів сказати, що ця влада для нас. Для таких, як ми з тобою.

– Ти ще й сам не знаєш, що то за влада. Вона ще себе не показала. А як покаже, то…

– Нібито ти знаєш.

– Ні, і я не знаю. Я знаю лише одне: кожна влада – то є сила. А силі мусиш коритися, бо інакше вона тебе або змете з дороги, або підімне. Я в людей буваю, то багато чого чую про ту владу. Як на мене, то хай їй цур та пек тій політиці. Аби тільки в мене робота була. Ото найголовніше.

А потім грайливо засміялася:

– Ай, ну тебе, Куксо! Я щось цікаве хотіла тобі сказати, а ти мені весь настрій зіпсував своєю політикою. Тепер не скажу.

– Скажи, Євцю, я більше не буду.

– Ні, сьогодні не скажу. Нехай другим разом.

Йосип підняв Єву на руки і, як пір’їнку, закрутив її по хаті.

– Пусти, пусти! – виривалася Єва. Але хіба ж від нього вирвешся? Нарешті Єва перелякано шепнула:

– Пусти, Йосипе, мені так не можна.

Кукса зупинився, все ще тримаючи Єву на руках.

– Що, Євцю? Чому не можна?

Єва червоніла і посміхалася.

– Що? Невже? Євцю!

І став шалено цілувати її, а потім легенько опустив на підлогу.

– Син! У мене буде син! Правда, Євцю, у нас буде син?

– Звідки ж я знаю? Хтось вже буде. Аби здорове.

– А я знаю, буде син! Таке собі маленьке куксенятко! Ото втіха!

– Та вгамуйся, чоловіче, ще рано тішитися. Ще його виносити треба, ще вродити, а вже потім…

– А це справді? Ти нічого не наплутала?

– Я тобі навмисне не казала, доки не впевнилася. Але я тебе прошу, Йосипе, ще нікому нічого не кажи. Ще рано. Чув?

– Та чув, чув.

Затих, замислився на якусь хвилину, а потім тихо сказав:

– Це ж тобі і важкої роботи не можна робити.

– У мене легкої роботи не буває.

– Але ж пильнуватися треба.

– То нехай ті, що живуть в хоромах, пильнуються. А ті, що в підвалах… Нічого мені не буде. Не гризися.