В житті дівчини нічого не змінилося.  Тільки в її серці поселилося щось тремтливе і ніжне. Однак те «щось» не давало Єві спокою.

– А Кукса не приходить, – крутилося в голові і витискало з очей сльози.

– Сказав – та й забувся. А я вже й про шлюбну сукню думати стала. Ото дурна! Добре, що про те ніхто не знає. Засміяли б. Заморочив дівчині голову – та й байдужісінько собі. А може подумав, що я відразу й розкисну та й впаду в його обійми? Не на таку напав! А може й не одній мені казав таке? А що? Хіба я мало наслухалася всяких розповідей про хлопців-баламутів? Та й читала… Ні, Йосип на такого не схожий. Ні, ні, він так не зміг би. А втім… Хто його знає.

Такі думки обсідали Євину голову. І вже не думала вона про шлюбну сукню.

Кукса прийшов по кількох днях. Єва готувалася зустріти його з вдаваною холодною суворістю. Та де там! Як тільки побачила його в вікні, розцвіла відразу, лице пойнялося рум’янцем, очі заблищали, засвітилися. Сердилася сама на себе, а вдіяти з собою нічого не могла.

– Як ти тут без мене, панєнко?

– Так, як і з тобою, – відповіла.

– Невже ти зовсім за мною не сумувала?

– Це панянки сумують, бо їм робити нічого. А мені сумувати ніколи. У мене робота. Я тільки подумала, що десь пан Кукса іншу дівчину улещає, то й не заходить.

Кукса сів, взяв Євину руку в свої, а потім поцілував Євині пальці, загрубілі від щоденної роботи. Єва відсмикнула руку.

– Ти що! Хіба можна?

– Ой, панно Єво, якби ти знала, як мене жаль бере, що ти така молода, а так тяжко працюєш. На когось працюєш.

– Знайшов за чим жаліти. Доля моя така – працювати. Знаєш, у кожного своя доля: одному – панувати, іншому – працювати. Добре, що робота є. Знаєш, я з таким страхом інколи думаю: а що буде, коли раптом у мене не буде роботи? Що я тоді робитиму? Я ж пропаду!

– Не гризися тим, Єво. Вистачить муки на твої руки. Бідній дівчині завжди знайдеться, на кого спину гнути. Але що та балачка? Скільки б я тебе не жалів, ти однак працюватимеш. І навіть тоді, коли вийдеш за мене заміж, якщо зважишся на таке… Ми, Єво, з тобою бідні, і тому нам судилася тільки важка праця. Працювати, щоб вижити, щоб не голодувати, не жебракувати, утримувати якось своїх дітей, якщо вони у нас будуть.

«Той Кукса розумний» – подумала Єва, але нічого не сказала.

– Скажи, Єво, ти думала про наше весілля? Як ти? Знаю, що думала. Не могла не думати. Я зумисне дав тобі спокій на кілька днів: не хотів тебе тривожити. То як ти? Надумалася?

– Я, Йосипе, звикла говорити все по-щирості. А коли ти зі мною не щирий, то будеш мати гріх…

– Та я з тобою, Єво, щирий, як ні з ким на світі. А якщо брешу, то нехай мене Бог скарає. Я люблю тебе, Єво, і хочу, щоб ти стала моєю дружиною, як я вже тобі казав: чесно, перед Богом і людьми.

– Я, Йосипе, теж люблю тебе, але…

Та Йосип далі не слухав. Він вхопив Єву на руки і закрутився з нею по хаті. Він зупинявся, цілував її і знову кружляв з Євою у якомусь химерному танку, як божевільний.

– Скарбе мій! Моя крулево! Тепер я щасливий. Тепер мені нікого і нічого на світі не треба.

– Пусти, – пручалася Єва. – Ще хтось побачить.

– То нехай всі дивляться. Я можу так і на вулицю вийти. А кого нам боятися?

Потім раптом зупинився, поставив Єву перед собою і так дивися на неї, не відводячи погляду. Єва вся горіла полум’ям, як розцвічений мак, і була в цей час така гарна, що найперша красуня не могла б дорівнятися до неї, бо Єву скрашала любов, її перша любов, чиста, вимріяна в тій бідній кімнатчині. Нарешті дівчина спромоглася на слово.

– Йосипе, але я ще не все тобі сказала. Ти мене перебив, не дослухавши.

– Ти сказала найголовніше. Все інше не важить нічого. Аби ти тільки мене любила.

– Але, Йосипе, на Бога! Вислухай мене до кінця.

– Я слухаю тебе, моя крулево!

– Щоб я стала твоєю дружиною, ти повинен…

– Що я повинен? Все, що накаже моя крулева.

– Йосипе, це дуже серйозно.

– Я серйозний, як ніколи. Я повинен…

– Порвати з тією босотою.

– Фе! Панно Єво! Яке погане слово! Воно зовсім вам не пасує.

Але Єва навіть не посміхнулася.

– Або я, або твої хлопці.

– Євцю, але ж я не можу зовсім без чоловічого товариства.

– Шукай собі інших товаришів.

– Моя кохана, але я не впевнений, що пани захочуть товаришувати з Йосипом Куксою.

– Чому пани? Серед простих хлопців такого є порядні, не зв’язані з тим босяцьким товариством.

Нараз Кукса спохмурнів.

– Ти маєш мене за бандита? За ватажка банди?

– Ні, Йосипе, але…

– Так знай: ні в одній ганебній справі я не замішаний, ні в чому негідному я участі не брав. Так, до мене часто звертаються, щоб я їх розсудив, розібрався в чомусь. Так, мене слухаються. І можеш мені повірити, якби не я, то в нашому районі було б набагато більше дебошів, грабежів і, якщо хочеш, вбивств. І про те знає навіть  поліція.

– А я знати нічого такого не хочу. Мій чоловік має називатися Йосип, я не якийсь там Кукса.

– Що за неповага до мого такого знаменитого вуличного прізвиська!

Але Єва була дуже серйозна.

– Почекай. Дослухай. Мій чоловік має бути біля мене і не ходити увечері на якісь там босяцькі розбори. Я не хочу переживати, що його замете поліція або хтось з-за рогу захоче йому помститися.

– Але ж, Євцю, ти фантазерка. Такого не було і не буде.

– Почекай. А ще мій чоловік неодмінно має десь працювати. Ми обоє маємо заробляти на хліб. Я так це розумію.

– Ти правильно все розумієш. Я не збираюся сидіти у жінки на шиї. Роботу я знайду. З тим проблем не буде. Я трохи столярую, трохи знаю на будові, так що…

– Кажеш, проблем не буде? А я думаю, що проблеми будуть. Роботу тобі знайти буде важко.

– Та ж мене всі знають.

– Знають. Як Куксу, а не як Йосипа. Отому й важко буде тобі з роботою. Тебе неодмінно пов’язують з твоїм товариством. Такий зв’язок, сам розумієш, на повагу не заслуговує.