– Яка там професорка. Просто я завжди кажу те, що думаю. Так я вже звикла.

– Єво, ти мені не відповіла.

– Чому ж не відповіла?

– Така відповідь не приймається. Скажи «так» або «ні».

– Ні…

І опустила голову.

– Значить, тобі, Куксо, піднесли гарбуза.

– Йосипе!

– Треба речі називати своїми іменами.

– Я зовсім не хотіла тебе образити.

– Єво, скажи чесно: у тебе хтось є? Скажи чесно – і я відчеплюся.

– Нема у мене, Йосипе, нікого. Нема і не буде. Бо я так вирішила.

– Дурне ти вирішила, скажу тобі. Ти молода і гарна. Та, якщо хтось тебе любить, то йому байдуже, чи ти з посагом, чи ні.

– Це поки що байдуже. А потім скаже. Ой, ще й як скаже.

– Я б заклявся тобі, та ти однак не повіриш.

– Не можна клястися. Це гріх.

– Гріх, коли порушив клятву, а я ніколи її не порушу. Я люблю тебе, Єво, і хочу, щоб стала ти моєю дружиною. Хочу взяти тебе чесно, перед Богом і людьми. Ніхто не скаже тобі, що Кукса когось скривдив – чи дівчину, чи дитину. Завжди і скрізь я заступався за слабших і скривджених. Так, я знаю всіх злодіїв, всю босоту. Я їх ніколи і нікому не виказував, бо знаю закони вулиці. Тому й слухаються мене. І сили моєї бояться, то правда. Я краще від будь-якого поліціянта наведу порядок, якщо це потрібно. Але я не ватаг банди, і чужого цента я в житті своєму не взяв, це не для мене. Буду тебе шанувати. На руках носити не обіцяю. Будеш і далі працювати. І я буду. То разом нам має бути не кепсько. Ти, Єво, подумай, не квапся з відповіддю. Подружнє життя не на один день. А я піду вже. На добраніч!

І пішов, наче його тут і не було. Зоставив Єві сум’яття, бентежність і щем на серці. У Єви не було ні мами-порадниці, ні сестри-розрадниці, ні суворого батька, ні брата-заступника. Все за себе мала вирішувати сама. От і думала. Кукса їй подобався, це правда. Лише зважувала, чи так він їй подобається, щоб на все життя. Того не знала. Нічого не знала. Що їй робити?

– І добре було б мати мужа, аби захищав мене від всіх напастей. А Кукса б захищав. Тоді вже ніхто до мене не чіплявся б. Йосип такий сильний. Та чи можна йому вірити? Але ж він хоче вінчатися зі мною, а не просто так, як часом буває.

І плакала Єва, і молилася до Діви Марії, щоб напоумила її, бідну дівчину, що має робити. А сама потихеньку стала прикидати: з чого вона при потребі, звісно, змудрує собі шлюбну сукню. Скромну, просту, але гарну, таку, як ні в кого. Ні-ні, Єва ще нічого не вирішила, ще згоди своєї на те не дала, ще слова свого Куксі не сказала. Але… Але ж шлюбна сукня – це клопіт не одного дня. За один день її не змудруєш. От і можна подумати, помріяти. Що ж тут такого? І мріяти про це було так гарно. І Єва мріяла. А може й справді?.. Тоді на неї налягав страх. Чи погодилася б хоч одна мати видати свою доньку за Куксу? Ні, не погодилася б. А чому? Бо він водиться з босотою. А сам Кукса чи вчинив щось таке… Ну, щоб його за те до криміналу? Ні, не вчинив. От і Єву колись захистив від Хльорки. То що ж тоді? Кукса, виходить, і добрий, і порядний. Але водиться з босотою.

– Туди прийшли, звідки почали, – зітхнула Єва і облишила поки що мріяти про шлюбну сукню. Так непомітно і заснула, бо таки наробилася за цілий день.