У своїх вісімнадцять літ Єва розцвіла, як маків цвіт. Як хто зустрічав її, то не міг не поклонитися їй низенько, як панні. Тепер не тільки Кукса, а й всі знайомі і незнайомі називали її панною, панєнкою, панною Євою. А вона червоніла і від того ставала ще кращою. А що вже одягалася, то всі тільки руками сплескували та своїм дочкам Єву за приклад ставили.

– І скромно, і гарно, – казали. – І мами нема, аби їй щось підказала. Сама собі раду дає. І богомільна, і роботяща, тільки жаль, що бідна така.

І зітхали.

А Єва якось тим не журилася, що вона бідна. Поки що не журилася. Тішилася, що вже нарешті мала свою швейну машинку. Стареньку, правда, та це нічого. Одна пані їй подарувала. От і має тепер. А чого не має – обійдеться. Чого журитися? От якби тільки не той Кукса. Не в’язнув нахабно, але не давав їй вулицю перейти, аби не перепинити її і хоч словом з нею не перемовитися. І чого вже там критися самій перед собою? Дівчині це подобалося. І коли уявила собі раптом, що Кукса більше її не перейматиме, то аж злякалася: невже таке може статися? А чому не може? Вона ж ніколи йому жодного лагідного слова не сказала.

– Ще чого! І не скажу. І нехай не сподівається.

І раптом втратила всю свою хоробрість. Аж сама здивувалася.

– А він мені, здається, подобається. А може я його люблю? Я? Куксу?

І хоч ніхто не міг підслухати її думок, почервоніла. Це було щось нове. Стояла посеред кімнати, ошелешена і заскочена. Якби хто інший, а то… Вона, Єва!

– От лишенько! Як же ж це?

Якесь сум’яття охопило її, радість і сором, незвідана тривога і… Дівоча тиха радість. І вона засміялася, закрутилася посеред кімнати у якомусь розвихреному химерному танку.

– Кукса! Йосип… Він любить мене! І я… Його…

І засміялася тихо, збагнувши нарешті, що вона вже доросла і що до неї прийшло кохання. А разом з тим її обійняв страх. Кукса був старший від неї. І цілком ймовірно, що, доки вона вагалася, йому могла впасти в око інша дівчина. А чому ні? Не одна може потай мріяла, аби Кукса запросив її на філіжанку кави. Такий хлопець! І тепер вже Єві самій не терпілося зустріти Куксу. Ну хоча б побачити його здалеку.

Кукса ніколи не приходив до Євиної оселі, а перестрівав її десь на вулиці. А тут… Стояв біля вікна і через відхилену фіранку дивився на Єву.  Якось чудно дивився. Так на неї не дивився ще ніхто. Єва знітилася, а серце билося так, наче вона щойно пробігла кілька миль.

– І не сором за дівчатами підглядати? – присоромила Єва Куксу.

– Як Хльорка, правда?

– Ну до чого ту Хльорка? До речі, щось я давненько його не бачу. Не знаєш, де він?

– Скучила?

– Чому скучила? Просто був, був – і кудись зник. Чи не сталося чого?

– Не сталося. До Лейби на роботу став. А Лейба його за товаром посилає. Великим чоловіком Хльорка зробився. Лейба ним не нахвалиться. Для тебе хлопець старається. Все мріє, видать, що ти з ним будеш знатися.

– Дурне верзеш. До чого тут я? Після тієї історії з вікнами він мені і на очі не потрапляв.

– То й що з того? В такому віці, коли дівчина запала в серце, то це вже на все життя. По собі знаю.

– Пан Кукса, либонь, закохався? Це вже щось нове.

– А ти думаєш, що Кукса не здібний на великі почуття? Помиляєшся.

– Не смію питати, що це за краля.

– І не питай. Нащо тобі це знати? Тішся, що Хльорка нікуди не зник.

– А я й справді рада за нього. Слава Богу. Бо я вже думала, що нічого путнього з нього не вийде.

– Скажи, Єво… А якби так я раптом кудись зник… Ти б за мною скучала? Переживала б, куди я подівся?

– Не вигадуй. Куди це ти надумав зникати?

– Ні, ти скажи, сумувала б за мною чи ні?

Єва запнулася і почервоніла.

– Звичайно, скучала б.

– Як за Хльоркою?

– Ні, як за Куксою.

Обоє засміялися.

– Знаєш, якось мені ніяково стовбичити біля твого вікна. Хто йде – дивиться, як на чудо якесь. Можна, я зайду?

– Заходь. Ти знаєш, кудою?

– Кукса все знає. Давно вивчив.

І відійшов від вікна, щоб по якімсь часі з’явитися в дверях.

– Добрий вечір в твоїй хаті.

– Добрий вечір. Проходь. Сідай. Щоб старости сідали.

– Старости не забаряться.

Єва зітхнула.

– А в тебе тут так якось затишно, дарма що підвал.

– Це тому, що літо. Взимку тут не дуже затишно.

– І холодно мабуть?

– Ні, я ще влітку складаю гроші, аби вугля трохи купити. То й палю.

Трохи помовчали. Потім заговорив Кукса. Був трохи знічений. На нього це було не схоже.

– Я, власне… У мене до тебе розмова… Чи й не знаю, як тобі сказати. Словом, Єво, багато і красно говорити не навчений. Скажу просто: коли я тобі не осоружний, то виходь за мене заміж. От і все.

Єва охнула і сіла, а потім спаленіла, ніби жару хтось взяв та й на неї сипнув.

– Ой, Йосипе…

– Невже це тебе здивувало?

– Так.

– Невже ти досі не здогадувалася?

– Ні…

– То що ти скажеш?

Єва трохи помовчала, а потім заговорила поважно і статечно.

– Я скажу тобі, Йосипе, таке, що не вийду я заміж ніколи і ні за кого.

– Невже в монастир зібралася?

– І в монастир не зібралася. Просто я не хочу, аби чоловік, не зараз, а коли-небудь, дорікнув мені, що взяв мене голу, босу і простоволосу.

– Єво, та я…

– Я дівчина бідна. Собі ціну я знаю, але знаю й те, що за душею у мене ні шеляга. Тільки руки мої, що не знають спочинку і ніякої роботи не бояться. Та ще серце моє, що не терпить брехні та облуди.

– Про серце, Єво, це ти гарно сказала. Тобі б, Єво, вчитися. З тебе, певно, професорка була б.