Життя потекло звичним руслом. Єва все собі шукала роботу, а робота шукала її. Дівчина дорослішала, гарнішала. І все мріяла наскладати грошей і купити собі швейну машинку. Ото вже нашила б всякого. Навіть з залишків тканини таке собі можна скомбінувати. Але машинка коштувала дорого, таких грошей у Єви не було. Хльорка більше її не займав. Зате на їхній вулиці часто став з’являтися Кукса. Він явно вистежував Єву. А їй і хотілося, і чомусь не хотілося з ним зустрічатися. Часом, забачивши Куксу, Єва намагалася якось обминути його, обійти задвірками і непомітно пробратися до своєї оселі, і тоді вже вона не світила світла, а вечеряла потемки та й лягала тихенько, затаївшись, начебто її і вдома не було. Сама собі дивувалася, чому так вела себе. Наче й не боялася того Куксу, а трохи  ніби й боялася. Якось дивно їй було від того, а серце калатало-калатало, прискорено і радісно, а потім знову снився їй Кукса на буланому коні. Так тривало досить довго, аж доки Кукса якось не перестрів її і заступив їй дорогу.

– Добривечір, панєнко. Ти, красуне, неначе боїшся мене чи що? Мов би уникаєш? Чи скривдив я тебе чим?

– Та ні. Просто я по роботах всяких.

– Ну-ну, – посварився на неї пальцем. – Як Хльорку відвадити – тоді Кукса, а як на філіжанку кави запросити – то знайдеться хтось інший.

– Я кави не п’ю і нікого на каву не запрошую.

– Так, звичайно. То може тоді я панєнку запрошу в одну затишну кав’ярню на філіжанку кави? Як вам таке?

– Дякую. Але я вже сказала, що кави не п’ю.

– Гонорова панєнка. Вас сам Кукса запрошує! Чи того вам мало?

– Гадаю, що моя відмова не засмутить пана Куксу. У нього знайдеться кого запросити, окрім бідної дівчини.

– Так… Пану Куксі втерли носа. Що ж, так йому й треба. Щоб не ліз до гонорової панєнки. Правильно, Кукса теж має знати своє місце.

І зітхнув. Єва трохи злякалася.

«От халепа! Що ж мені робити? Від Кукси вже мене ніхто не порятує».

Але зробила вигляд, що дуже поспішає, та й пішла собі.

А то якось ще натрапила на нього. Звернула на свою вулицю – а тут і він, стоїть, явно її виглядає. Єва глянула наліво, глянула направо – пізно, не втекти, він вже її помітив. Пішла назустріч, як на страту. Кукса це постеріг.

– Моє шанування панєнці Єві!

– Добридень, пане Йосипе.

Вперше назвала його на ім’я – і це його спантеличило. Коли оговтався, сказав:

– А панна навіть знає моє ім’я?

– А чому б мала не знати?

– І все ж мені здається, що ти, панно, боїшся мене.

– Ні, не боюся, – невпевнено сказала Єва.

– А чому ж тоді очі відводиш? Ой, не жартуй, дівчино, з Куксою. Чи ти часом не знаєш, чому ти снишся мені?

Спробувала посміхнутися.

– Пан Йосип, певно, голодний спати ліг, то й наснилося страшне.

– Ой, не страшне, дівчино, не страшне. Люба ти мені – от що. А коли моє ім’я вимовила, то, повіриш, аж подих мені перехопило.

Єва розглядалася довкола, чи часом ніхто не чує ту балачку. Який сором! Хотіла вже йти, але Кукса притримав її за руку.

– Почекай. Дослухай. Бо хто знає, коли мені ще випаде така нагода. Ти, панно, все-таки уникаєш мене. І не заперечуй. Кукса не дурень. От Куксу всі бояться. А чому? Ти подумала про те? Та тому, що Кукса вміє покарати кривдника. І силу, слава Богу, Кукса має, то правда. А чи ти чула від кого-небудь, що Кукса бешкет якийсь вчинив чи пограбував кого, чи бідну дівчину скривдив?

– Ні, – тихо сказала Єва.

– От бачиш. То чого ж тоді мене боятися? А ти обходиш мене стороною. Ти думаєш, я не бачу? От і зараз стоїш, як на вогні, і озираєшся довкола, щоб часом хтось не побачив, що ти з Куксою стоїш.

Єва зашарілася, а потім пойнялася жаром, здавалося, що обпече.

– Добре. Йди вже. Бачу, як мінишся. Але не цурайся мене. Чуєш, не цурайся.

І пішов. Єва ще якусь мить стояла, розгублена і збентежена, а потім побігла, та так прудко, ніби за нею хтось гнався.