Нарешті настав такий день, коли Гелена вже не могла стояти на ногах, не те, щоб йти кудись. Вона вже не реагувала на Артурові матюки, на Василеве хлипання. Вона потихеньку згасала.
– Діти, – прошепотіла Гелена, – дайте мені спокійно вмерти.
– Що? – заревів Артур. – А борги за хату? А твоя пенсія? На що ми будемо жити? Ти про те подумала? А твій любимчик Василь? Та він здохне відразу після тебе. Чи ти думаєш, що я його буду годувати?
Гелена тихо плакала. Хлипав Василько. Йому жаль було матері, але він був безсилий проти Артура. Василь боявся його кулаків, які вже не раз випробовував брат на ньому.
Геленка плакала. Артур довго дивився на неї, а потім поторсав за плече, наче хотів привести її до тями.
– Вставай! Чуєш? Вставай!
– Не можу.
– Не можеш? Такого слова я не знаю. Доки жива, мусиш.
– Не можу, сину. Хоч убий мене. Не можу.
Артур ще постояв над нею, а потім сказав:
– Ну… Тоді…
І вийшов з хати. А незабаром він повернувся з інвалідським візком.
– Помагай мені, – рикнув на Василя, що все ще продовжував хлипати. Сяк-так вони одягнули матір і посадили на візок. Вона не пручалася – не мала сил, була, як нежива. Її повезли і поставили в людному місці.
– Співай, – гарикнув Артур.
– Не можу, – прошептала Гелена.
– То чорт з тобою. Про мене, хоч так стій. Але пам’ятай: як нічого не заробиш, то додому не заберу. Здохнеш тут, стара суко.
Геля плакала, та ті сльози нікого вже не могли розчулити.
Потім вона знову жалілася товаришці по телефону:
– Знаєш, Галю, я простояла, власне, просиділа на візку дві години, і мені кинули всього дві гривні шістдесят копійок. Уявляєш?
– Уявляю. Я, Гелю, дала б твоїм синам якісь гроші, аби вони залишили тебе в спокої. Та чи ж те поможе? Вони ті гроші проп’ють і будуть далі тебе мордувати.
– Мені вже недовго зосталося.
– Того ніхто не знає.
– Я знаю, Галю, вже недовго. Знаєш, я сьогодні молилася. Я просила Бога, щоб забрав мене вже. Я думаю, він мене почув. Він забере мене вже, я знаю, бо він милосердний. Тільки як без мене буде Василько? Але я вже нічим не можу йому допомогти. Та й собі вже більше, мабуть, не допоможу нічим. Мені здається, що Бог не мав би карати мене на тамтому світі, бо я вже своє відпокутувала. А втім… Я думаю, що більшої кари вже мені не буде.
Незабаром вона померла. Тихо і безборонно. Василько плакав. А більше, напевно, ніхто. Сусіди і знайомі тихо шептали:
– Відмучилася.
– Там їй буде краще, ніж було тут.
І молилися, аби Бог не накладав на неї ніякої покути, бо за життя вона вже все відпокутувала. Певно, покути більше, ніж гріхів. Та то вже суд не наш, а Божий. Будемо надіятися, що він справедливий.
Поховали Геленку. А її сини залишилися жити далі. Не дуже добре насіння лишила покійна по собі. Та нехай її Бог за те не карає. А як житимуть вони? Тепер про те мають думати самі. Мами нема. Вона вже їм нічим не допоможе. Моліться за неї. Але де там!
Хіба ж вони вміють молитися? Хіба ж будуть? Ні, не вміють і не будуть. Ні за матір, ні за себе не будуть молитися Геленчині діти. Бо не знають вони ніяких молитов. Мати не навчила. Та молитов ще можна навчитися, а от доброго серця, як нема, то вже його ніколи не надбаєш.
Тужив за матір’ю хіба що Василь. Ходив по світі, не знаходячи в ньому собі місця. Люди зітхали, хтось кидався йому допомагати, але хлопець був, як неживий. Незабаром і помер, у себе в хаті, сидячи за столом. Дехто казав, що це не проста смерть, а вбивство.
Дехто грішив на Артура. Але слова без доказів – лише слова. Щось розслідувати було нікому.
Поховали Василя біля матері. Казали, що забрала вона його, щоб не мучився без неї. Поховали – та й забули, що він жив на світі. Та й про Гелену згадували лише вряди-годи, коли до слова приходилося. Тепер хіба молитвою їм можна допомогти. А коли вже надумаєте молитися, то згадайте в своїй молитві і стражденну Єву, котра не нарікала на свою долю, а мовчки несла те, що їй випало, до останнього свого дня.