Підійшов, щось сказав матері, аби на подумала, що це хтось чужий. Забрав більші купюри. Ні, даремно він нарікав. Тут вистачить вже і на горілку, і на ковбасу. Мати щось каже. А-а! Проситься, що вже більше не може стояти, каже, що либонь зараз впаде.
– Не впадеш. Шляк тебе не трафить. Постій ще трохи. А ти як думала? Треба заробляти, якщо хочеш, щоб тебе годували та ще й ходили за тобою.
Жінка плаче. Син щось сердито їй вичитує і відходить.
«А втім, нехай плаче. Більше будуть давати. У нас люди співчутливі. Ще якби молилася, але вона не хоче. Ну, нехай співає. А то щось останнім часом розледачіла. Вона собі думає, що за нею хтось буде ходити, якщо вона заробляти не буде. Аякже! Знайшла дурних! Віддамо в будинок для інвалідів к такій матері і нехай там здихає. Тільки що тоді Василь буде робити? Бо я ще маю роботу, то щось таки зароблю. А воно ж таке немічне, таке миршаве, як його мати. О, знов якийсь пан підходить. Я завжди казав, що Львів – то європейське місто, тут не пропадеш».
О, Артур сьогодні просто не має настрою. Він теж артист. Вміє розказати таку жалібну історію, що у бабусь аж сльози з очей потечуть: що він сам афганець, що у нього брат сліпий. Багато чого розказав би Артур, аби вони тільки більше кидали. Та, либонь, треба таки її вже забирати, бо ще й справді впаде. Тоді морочися з нею. Ні, Артур матір не жалів. А чого її жаліти? Стара, сліпа, немічна, своє вже віджила, нехай вмирає. А якщо живе, то мусить заробляти. Аякже!
Геленка знемагає. Вона дуже хвора. Що з нею? Вона й сама не знає. А звідки їй знати?
Лікарі нічого не кажуть. Та й не дуже часто вона до них ходить. Нема грошей. Геленка тільки знає, що все в неї болить. Вона безсиліє, їй важко дихати. Тому й співає вже через силу. То вже не спів, а казна-що. Хіба ж вона того не розуміє? А що робити? Мусить. Бо Артур з нею панькатися не буде. Він дуже суворий. Цей такий, що й їсти може не дати. Василько ні. Він м’ягший. Може тому, що сам хворобливий. І як він буде, коли її нестане? Пропаде. Як і вона пропадає. Зле Геленці. Серце болить, вода дихати не дає. Дзвонить до товаришки. Хочеться слово людське почути. Бо яка там вже розрада? І хто її може розрадити?
– Буду вмирати, Галю, – каже у трубку. Каже тихенько, вистраждано.
– Чого ти, Геленко? Не занепадай так. Тобі лікуватися треба, – каже Галя, аби щось сказати. І вони обидві це розуміють.
– Знаєш, Галю… Я не можу вже співати.
– То й не співай. Наспівалася вже.
– Що ти! Мушу. Вони мене тоді з хати виженуть. Особливо Артур. Василь – той добріший: і ноги мені помиє, і супу якогось зварить. А Артур – той ні. Той злий і грубий. Той вижене, як не буду заробляти.
– Чи вони в тебе кати, Гелю? Вони ж твої діти. Куди ж вони тебе виженуть з твоєї хати?
– Не знаю. Але виженуть. Так Артур сказав. Слухай, Галю… А я собі думаю тепер… А може Бог таки є?
– Звичайно, що є. Просто ти в нього ніколи не вірила.
– Ні, Галю, колись вірила. Як була маленька. Мене мама і молитися вчила. І я молилася. А потім…
– А ти, Гелю, і тепер помолися. Молися щиро, то, може, Бог поможе тобі.
– Пізно, Галю, пізно. Та й молитви всі я вже давно позабувала.
– А ти молися своїми словами. Бог почує тебе і прийме твої молитви.
– Пізно, Галю, він мене карає.
– За що, Гелю?
– Та… Багато в житті чинила я не так… За Христину, мабуть, карає, за те, як я матір хотіла віддати в будинок для перестарків. Та ще… Словом, Галю, є за що карати. Люди, Галю, всього не знають, а Бог знає. Якщо він є.
– Є, Геленко, є. Тобі б до священика піти, висповідатися б, покаятися б. Тобі б полегшало.
– Що з того каяття? Зло зроблено. Що ж тепер каятися? Христини вже нема, та й матері теж…
– А я пам’ятаю, як ти хотіла дітей.
– Хотіла. Ой, як хотіла. І маю, і караюся тяжко за них. Тяжко караюся.
І заплакала Гелена. Тяжкими, гіркими сльозами заплакала. Галина по другий бік телефону мовчала, бо не знала, як втішити свою подругу. Може ті Геленчині сльози прийме Бог, як її щире каяття. Нарешті Геля перестала плакати і тихо сказала:
– Пробач, Галино, що засмутила тебе своїми бідами. Часом так важко, що…
– Що ти! Дзвони. Тільки жаль, що я нічим не можу тобі допомогти.