І зажив Ерко сам, ні на кого не сподіваючись. Час від часу знаходив сяку-таку роботу, а тут і гуманітарку стали завозити, то йому щось з того часом перепадало, – отак і жив. Ходити йому було важко, та все ж інколи вибирався до матері. В неї було голо і порожньо. Підприємство стояло, роботи не було. А одного разу, коли Ерко зайшов, то матері вдома не застав. Василько чомусь відводив очі. А коли Ерко спитав, куди пішла мати, Василь, затинаючись, сказав:

– Пішла співати.

– Куди?

– Співати. Ну… Жінки йшли і її взяли з собою.

– Куди ж вони пішли? – все ще не розумів Ерко.

– Не знаю. Жебрати пішли.

– Як?

– Отак. Вони співають, а люди їм за те гроші кидають.

– Що ж вони співають?

– Всяке. І побожне, і світське. Світського більше, бо побожного багато не знають.

– І багато вони… Ну…

Ерко не знаходив потрібного слова.

– Нажебрують?  Як коли. Часом по тридцять, часом по сорок, а часом всього по десять. Їх троє. Діляться.

В Ерка на очах були сльози.

– У нас вже зовсім їсти нічого було, – ніби виправдовувався Василько.

– Батька поховали – то всі гроші на похорон пішли.

– А що Артур?

– Нічого. Скоро вже має вийти. Передачу йому недавно возили.

Сумний повертався Ерко додому. Боліли ноги, боліло серце, а на душі було так тяжко, ніби він вчинив якийсь злочин. Але Ерко знав, що ніякого злочину він не вчинив. Це мамина доля гнітила йому душу, ота мамина доля, підібрана на смітнику, на котру не можна було нарікати, бо то гріх.

 

Незабаром Гелена з жінками співати перестала. Їй казали, що вона дуже слабо співає. І то була правда. Геленка на той час була вже зовсім хвора. А ще постійне недоїдання. Звідки той голос візьметься?

Вийшов Артур. Та на його допомогу надіятися годі було. В’язниця зробила його ще жорстокішим. Гелені з Васильком тепер було хоч з власної хати тікай. Особливо, коли Артур напивався. Йому не можна було пити. Від горілки він зовсім втрачав розум і робився просто страшний і некерований. Іноді навіть брався за сокиру. Як далі жити? Один Бог те знав, та не казав Геленці. А куди ти підеш з власної хати?  До Ерка?  Добре й так, що хлопець сам собі раду дає. Бідна дитина! І чому за Геленчині гріхи Бог карає її дітей?

А може це доля така, на котру нарікати не можна? Може Геленка і нарікала б, якби помоглося. Та нарікай чи не нарікай, а жити якось треба. А ще ось… Не беруть її співати…  Тепер Геленка ходила співати сама. Так навіть було краще. Що заробила, те її. Ні з ким ділитися не треба. Тільки ті жінки краще співали, то їм і кидали більше. А сама вона що?  Жебонить щось тихенько. Слабенький її голосок губиться у міському шумі.

Чи чує його хтось? Люди кидають їй якийсь мізер. Не за голос її, а на її сліпоту. Боже наш милосердний, помилуй нас! А може він тільки багатих милує? Бо у них є що їсти і що пити, а тут …

«Летить ворон з чужих сторон

та й жалібненько кряче.

Вставай, козаче молодий –

твоя дівчина плаче».

А люди йдуть та йдуть. У кожного свої проблеми. Але дехто таки спиняється, або й не спиняючись, кидає їй щось та й іде собі. Біда! Ще й яка біда. Колись вчили нас, що жебракувати соромно. Треба працювати. Тепер часи змінилися і людська мораль також: що соромно, що не соромно, що чесно, що не чесно…

«Якби знала, мамцю,

Яка мені біда,

То ти б передала

Горобчиком хліба».

Не передасть мати ні горобчиком хліба, ні зозулею солі, бо нема вже її на світі. Живи тепер сама.

Вона стояла, худа і зморена життям, в центрі міста і співала. Голос ледве видобувався з хворих грудей. Коли співала сумно, тоді смуток пісні зливався з її горем – і це був один суцільний смуток. А коли намагалася співати щось веселе, тоді був такий жахітний контраст між піснею і нею, що ставало нестерпно на неї дивитися. В руках вона тримала пластикову коробочку від маргарину, і співчутливі люди, проходячи повз неї, кидали в ту коробочку якісь гроші. До співу того ніхто дуже не дослухався – він був, як фон. Тепер вже ніхто нічому не дивувався: по місту таких «співунів» було багато. Вони співали поодинці або групами. Одні жебракували для прожиття, другі, чого там критися, заробляли на горілку, а треті – на дітей та внуків, аби їм краще жилося, бо часи настали тяжкі –  роботи нема, а якщо є, то зарплату вчасно не виплачують, пенсію затримують – біда. Спритніші розкручуються, десь шукають заробіток, чіпляються за будь-яку роботу, а декотрі, сліпі та бездольні, висипали на вулиці, і місто стало суцільним казаном жебраків.

Здавалося, що ті жебраки з усієї України позбиралися сюди, бо тут люди милосердні і не дадуть пропасти з голоду. Але ця жінка чимось вирізнялася з-поміж інших: вражало її інтелігентне обличчя і згорьований вигляд. Хтось впізнав її і тихо сказав:

– Це Геленка. Бідна! Бач, до чого дійшла…

І в пластикову коробочку лягла якась лепта. А поруч хтось вороже і знервовано зауважив:

– І чого скімлити?  Їм пенсію дають. А тут ні роботи, ні пенсії – хоч в домовину лягай та й дітей поряд клади. Та й то… Поховати не буде за що.

А Геленка тихо тремтячим голоском виводила:

«Бистра вода,

візьми мене з собою,

бо я не можу

на цім світі жить».

А неподалік стояв її син, що недавно вийшов з в’язниці. Він привів сюди свою спіпу матір, аби вона нажебрала на те, щоб купити щось їсти та й горілки. Бо вони з братом люблять це зілля – це вони в свого батька вдалися, хай царствує.

– От сволочі, мало дають, – матюкнувся подумки. – Бачу, все більше копійки кидають.Так не тільки на пляшку, а й на бульбу не заробиш.

Але ось підійшов якийсь пан. Щось говорить. Так… Дістає якусь більшу купюру. Дає їй в руку. Але ця рука в неї не діє. Після інсульту. Кладе в коробочку. Зітхає і йде собі далі.

«Треба піти забрати, щоб хто не поцупив».