І знову вагітна Гелена. Люди вже й рахувати перестали, скільки в неї тих дітей вже народилося, щоб тут-таки піти з цього світу. А їй все не лихо – далі родить. Одна старша жінка в цеху не витримала та й підійшла до Гелени з розмовою – а може, припам’ятає навіжену.
– Чи тобі, дочко, не набридли вже ті похорони? Нащо тих дітей плодиш, коли вони вмирають? Видно, не хоче Бог, щоб ти мала дітей. То спинися вже.
Геля спалахнула. І вік старої її не зупинив.
– А яке ваше діло? Що вам до того?
– Та нічого, – знітилася стара, – а що мені? Роди собі. Просто тебе жаль і дітей твоїх. Ти б на себе подивилася. Була, як писанка, а стала, наче засушена.
– То й добре. Нема чого лізти з вашими порадами. Ніхто їх не потребує. Таку порадницю я і вдома маю.
Відійшла стара, скрушно хитаючи головою. Ще підходили люди, та Геленка нікого не хотіла слухати. Хтось все-таки сказав їй:
– Гелено, назви дитину нашим іменем, то може й приживеться в нашому світі. Спробуй, це ж не важко.
Гелена не вірила у ті забобони, але все ж послухалася. Наступного хлопчика назвала Василем. І вижив Василько. Хворів, правда, слабенький був, але вижив. Єва вже ходила коло нього, як не мліла. Все, що кращого вдалося роздобути – йому. Аж Ерко іноді ображався.
– Все Василькові та Василькові. А мені?
Тоді Єва голубила свого любимчика і казала:
– Ти, Ерку, вже старшенький, а воно… Бачиш, яке маленьке та слабеньке. Ще помре…
Ерко замовкав і вже ні на що не важився претендувати.
Тимчасом у Геленчиній хаті відбулися зміни. Павло розійшовся з дружиною і назовсім перебрався до Геленки. На матір та на її крики Геленка давно вже не зважала. А тим паче Павло. А що на неї зважати? Стара психопатка. Один час була думка: віддати її в будинок для перестарілих. Геленка навіть вже пішла навести деякі справки. Але її відразу й ошелешили.
– Хата у вас на кому?
– На матері.
– Тоді вам доведеться здати хату.
– Як здати? А діти?
– Про дітей маєте думати ви самі, як колись мати думати про вас.
Чи справді такий закон був, чи просто хтось хотів налякати Геленку, аби отямилася, але так їй сказали. Геленка в таке не дуже вірила, але таки подумала про дітей. Сама вона з ними ради не дасть. Ерко ходив до школи. Його треба було завести і привести. Василько був ще зовсім маленький. Ні, доведеться терпіти і матері, і Геленці з Павлом. Тільки от біда: Павло зовсім розпився. Була надія на те, що, коли буде жити з нею, з дитиною, то може вгамується. То Геленка просто не знала пияцької вдачі. Не знала вона, що пияка ніщо вже не зможе зупинити. Тепер Єва з дітьми перебралася до кімнати, а Геленка з Павлом раювали на кухні. Теж було зле, але для Єви з дітьми хоч повітря було більше. Еркові було де робити уроки, а Василько був такий хворобливий, що Єва весь час боялася за нього, аби з ним чого не трапилося. Але якось обминало їх те лихо. Ріс хлопчик.
Вибавила Єва й Василька. А на той час у Геленки народився ще один син – Артуром назвали. Вдарилася Єва об поли руками, бо вже сліз більше не було. Ні сліз, ні сил.
– Дочко, я вже сили не маю. Чи ти хоч те розумієш, що я вже зовсім хвора і немічна.
Геленка посміхнулася.
– Доки жива, мамо, бавитимеш моїх дітей, а своїх внуків. А вони вже тобі ні хворіти, ні вмерти не дадуть.
– І жити також, – сумно сказала Єва.
– Ну чого вже так? Ми з Павлом добре заробляємо, так що не голодні – ні діти, ні ти.
– Так, донько, так. Тільки твій Павло більше пропиває, ніж заробляє.
– А це вже, мамцю, не твоє діло.
– Та не моє, не моє. Тільки я до кухні доступитися не можу – сциками смердить.
– Мамо, я вже тобі казала: не лізь не в своє діло.
– Та не лізу, не лізу. Тільки ж діти на все те дивляться. Що з них виросте? Ти над тим подумала?
Геля не відповіла нічого. Пішла до кімнати, бо плакав Артур.
Надіялася Єва чи ні, та молилася ревно, щоб послав Бог здоров’я хоч тій дитині.
Спершу ніби все було гаразд. Хлопчик ріс, набирав вагу. Але, коли Артурові виповнився рік, він тяжко захворів. Менінгіт. Жахнулися всі. Вже думали, що дитина помре. Але хлопчик вижив. Навіть самі лікарі здивувалися. Та хвороба не відступає без наслідків.
Артур і бачив, і ходив, і потрохи став розмовляти. Тільки був якийсь збуджений, нервовий, бився з дітьми, ні з ким не міг бавитися. Натерпілися всі від нього, а особливо Єва. Ні дня не обходилося без сліз.
– Це вже тяжка нам Божа кара той Артур, – казала Єва, доведена до відчаю. А часом, коли особливо нестерпно було, у злості казала:
– Краще б тебе Бог прибрав, то не мучив би нікого та й спочивав би собі на цвинтарі поруч зі своїм братом та сестричками.
Після таких слів згорьована жінка падала на коліна перед образами і довго молилася, аби Бог простив їй той гріх. Молилася, аж доки чийсь крик не відривав її від молитви. Знову Артур когось б’є або ламає Василькові іграшки, або не дає Еркові робити уроки. І все починалося заново: крики, лайки, прокльони.
Треба було розширювати квартиру. Іншої ради не було. Геленка ходила, плакала. Знала, як на неї дивляться на підприємстві, однак ходила, просила зглянутися на її дітей. Зглянулися. Дали їй двокімнатну квартиру і попередню залишили за нею. Яка ж то була радість. Правда, знову перший поверх. Квартира без ремонту, а ще й щурі господарювали, як у себе вдома. Але таки квартира. Найбільше раділа Єва: вони з Ерком житимуть тепер удвох. Ерко саме школу закінчив. Пробував навіть працювати: то в одному місці, то в другому, але нічого доброго з того не виходило – він був інвалід. З тим мусили змиритися і доводилося надіятися тільки на пенсію.
– Жаль, Ерку, що я вже така немічна, – часто говорила Єва. – Зовсім здоров’я не маю. Ті іроди всю мою силу забрали.
Тоді хлопець пригортався до неї.
– Не журіться, бабусю. Якось будемо жити. Я таки мушу знайти якусь роботу. А про них не треба так казати. Нехай собі живуть, як можуть. Мамі теж важко. Я часом думаю про неї. Як вона витримує?
– Не треба було їй брати того пияка, от і жила б, як люди.
– А може, бабуню, доля у неї така? А пам’ятаєте, як ви мені казали, коли мені важко було? «Не нарікай, Ерку, на долю». І я перестав на неї нарікати. От може і в мами доля така.
– Яка там доля, Ерку. Ту долю вона собі підібрала на смітнику. То нехай тепер нарікає чи не нарікає, а ніде від неї не дінеться. А я вже стара.
Отак розмовляючи, жили вони собі у мирі та спокої, аж доки Єва тихо не відійшла з цього світу в інший, мабуть, кращий, дуже налякавши Ерка своєю байдужістю і непорушністю. Ерко подзвонив до матері і до брата. Артур на той час вже відбував покарання в одній із в’язниць. Павло був вже важко хворий і Василько мусив його доглядати, а мати заплакала і сказала, що, як буде їй з ким, то прийде на похорон. Вона й справді прийшла, коли Єву вже мали виносити з хати. З похороном Еркові допомогли сусіди та ще якісь щиросердні люди, яких він і не знав.