Еріх доростав до школярика. Ходив сам, слава Богу, але важко йому те ходіння давалося. Рученятами сяк-так володів, але вони йому тремтіли.
– І як він буде писати в тій школі? – журилася Єва. Журби у неї вистачало. Хвилювалася, щоб і діти не сміялися з її Ерка, з її любого внучка, бо воно таке вразливе. Тільки що – зараз у сльози. І вже так якось жалібно плаче, що й самій плакати хочеться. Певно й у матері так за ним серце не боліло, як у Єви. Бо ж з першого дня, як привезли з пологового будинку, вона з ним. А тепер-от треба його віддавати на чужі руки, між чужих дітей. А там хтось і штовхнути може, бо ж діти всякі бувають: і добрі, а більше й злі.
І хто його пожаліє, що воно таке бідне? Еріху про те нічого не казала – не хотіла смутити хлопчика.
Повезли з Геленою його до школи. А там подивилися, поспілкувалися з ним.
Мова трохи заповільнена, але думка працює добре. Може не найкраще, однак розумових відхилень нема. Та кому хочеться слабкого учня, ще й з вадами? Морочися потім.
– Вам би його краще в допоміжну школу, – радили, – тут йому буде важко.
– Ні, – затялася Гелена, – він буде вчитися в нормальній школі.
– Як хочете, – відповіли їй, – але щоб потім до нас не мали ніяких претензій.
Прийшли додому – а хлопчик у сльози.
– Я не хочу до школи. Не хочу.
Відчула дитина, що там його не дуже радо вітали. Вже Єва коло нього так упадала, так вже його заспокоювала, аж доки на його личку засяяла посмішка.
Зашуміло, загуло на підприємстві. Тільки й мови, що про Гелену і Павла. Всі їх осудили, дехто й в очі Гелені з докорами. А вона нічого. Сміється собі веселенько та жартами відбувається. Махнули врешті-решт на неї рукою, а потім і говорити перестали. Бо що те говорення? Так, вряди-годи хтось щось скаже. Христина пересіла від них в другий кінець цеху.
– То він зовсім пішов здому? – питали цікаві.
– Та ні. Ночує то в неї, то вдома. П’є…
– А дитина у Гельки буде від нього?
– Та ж не від кого іншого.
– Боже мій, зовсім світ одурів.
– А я на місці Христини вигнала б його к лихій матері. Хай би волочився.
– Ага, добре казати – вигнала б. А дитина?
– А що дитині з такого батька? Ганьба одна.
– Ну, все-таки батько. Таки ж, як не скривиться, то подивиться. Таки батько.
Отак говорили між собою. А що з тих розмов? Часом і до Христини підходили з тими балачками. Співчувальники! Христина відгетькувалась від них, як тільки могла. Та часто вони таки доводили її до сліз.
А земля крутиться. Міняються пори року, міняються потрохи люди на тій землі: одні вмирають, другі народжуються. От і Геля недавно народила дитину.
– Кого ж Бог дав?
– Та, либонь, дівчинку.
– Аби тільки на радість.
– Та яка там радість. Кажуть, знову якесь хворе.
– А що знову?
– Не знаю. Чула так. Питати не буду.
– А як назвали?
– Зараз згадаю. Якесь таке чудне ім’я… А – а! Згадала. Клара!
– Ото вже любителька давати дітям чудернацькі імена.
– Там у коміністів була така Клара Цеткін. Певно, в її честь. Якби назвала нормально, то може б і діти здоровіші були.
– Та дайте спокій. Їй, певно, родити не можна – от і все. Вона сліпою вродилася. І про хлопчика казали, нібито йому укол зле дали. Брехня. Ніякий укол тут ні до чого. Вродилося таке. А тепер-от знову…
Незабаром дівчинка померла. Геля дуже плакала, побивалася, а Єва, кажуть, ні.
– Добре, що Бог прибрав, – казала. І гріха за ті слова мати не буде. Бо таке вже життя настало, що хворій дитині чи калічці тяжко на світі жити. І дитині тяжко, і батькам біда.
Оклигала Гелена та й ну далі воду каламутити. Чи зовсім Бог розум відібрав? Чи й не було його?
– Я мушу народити здорову дитину.
Та як же ти мусиш, коли воно не родиться?.. А що скажеш? Кожен сам собі пан. Як хоче, то так собі й робить.
Через рік народила ще дівчинку. Дитина померла в пологовому будинку. Потім народився хлопчик. Той трохи пожив і також помер.
Плакала Гелена. Дивувалися люди, казали, що це її так Бог покарав за Христину. Тільки Єва вже нічому не дивувалася. Як приречена, дивилася на світ запалими очима. Гелена часом дорікала матері за байдужість до її бід, до смерті її дітей. Тоді Єва казала:
– Бо то діти від пияка. Нащо від нього родиш? Як від пияка може народитися здорова дитина? Та й чужі сльози на землю не падають.
– Чиї сльози? Твої? То хто ж тобі винен, що ти весь час плачеш та й плачеш?
– Та не мої, а тієї бідної його жінки.
І Гелена вже пошкодувала, що починала ту розмову. Від неї ще прикріше ставало на душі.