У щітковому цеху працювала подружня пара – Павло і Христина – як прийнято казати в офіційних документах, тотально сліпі. Гарна пара була. Донечку собі мали маленьку – та й жили, як уміли. Якщо й були у них які негаразди, то сміття з хати не вимітали, то й люди на язиках не носили. Жартівливі обоє були, до людей горнулися.
Христина за Гелю завжди заступалася, коли хто-небудь позаочі починав про неї язикувати. Христина симпатизувала Гелі і була до неї дуже прихильна. Ну, а Павло, як більшість чоловіків, був не від того, щоб пожартувати собі з чужою симпатичною жінкою.
Дівчат він обминав, бо, як казав, з ними багато мороки. А молодиць таки любив. Сам собі прощав той гріх, бо, по-перше: до серйозного у нього ніколи не доходило – дружина завжди була поруч; а по-друге: навіщо Бог створив таку спокусу, як не для гріха? То мав би той гріх і прощати. Бо хіба може людина встояти перед такою спокусою?
Гостра на язик Гелена, жартівлива і дзвінкоголоса, впала Павлові в думку, і то не на жарт. Він намагався ніби ненароком хоч до її руки доторкнутися, а доторкнувшись до руки, жадав більшого. Сам собі дивувався, бо вже думав про Гелену і після роботи. Це перейшло межі тих жартів, які Павло дозволяв собі з чужими молодицями. Постерегла й Гелена ті Павлові намагання. Вона була явно не від того, щоб з ним зустрітися при інших обставинах. На Христину вона не вважала. Навіть не думала, що причиняє їй зло. А що ж тут такого? Чоловіки завжди мають собі коханок. І що ж тут такого, якщо саме вона, Гелена, буде Павловою коханкою? Не вона – то інша буде. Не вона перша й не вона остання. Геленка не збирається руйнувати їхню сім’ю. Їй тільки б народити здорових дітей. А куди ж вона піде шукати того іншого, коли вона цілий день у цеху?
Треба ж і її зрозуміти. Та й кому вона має що-небудь пояснювати? Аби тільки… Та тут все було очевидно. Павло попався на гачок її принад. І Гелена стала гарячково думати, де б їм зустрітися. Таких товаришок вона не мала. А привести до себе до хати – мати заїсть. Що ж робити?
«Нема де. Тільки вдома. І нехай мати хоч криком зійде. А що я маю робити? Хоча Павло ще нічого такого не пропонував. Та нічого, запропонує. Я терпляча, почекаю».
Жінки такі речі відчувають відразу. От і Геля не просто здогадувалася, а знала напевно, що Павлові вже від неї нікуди не дітися. Лише Христина нічого не запідозрила. Вона вважала, що такі товаришки, як Гелена, поза всякою підозрою.
І Павло таки не витримав. Коли Христина була на лікарняному, підійшов до Гелени і тихо сказав:
– Давай зустрінемося. Я так більше не можу.
– То давай, – відповіла Геля без всяких манірностей. А чого викаблучуватися? Вони давно вже дорослі, і обоє знають, чого хочуть. І якщо чесно сказати, то Гелю Павло хвилював. Було щось у ньому таке… Екстравагантне чи що. А голос мав, як дзвін. Як заспіває було… Ой, як же ж співав гарно.
Поїхали до Гелі. Мати зустріла вороже.
– Це, мамо, Павло. Зі мною в цеху працює.
Мати промовчала. Вона й не збиралася вдавати, що гість їй приємний. Геля вирішила нічого в папірчики не завивати, а сказати матері все, як є.
– Мамо, ви з Еріхом побудете на кухні. Доки я вас не покличу.
– Що? Знову жених?
– Ні, цього разу коханець.
– Та я йому голову розіб’ю. А шляк би вас трафив. Та я йому ноги повисмикую.
– Тихо, мамо, не галасуй, не ганьбися. Нічого ти не зробиш. Я хочу народити здорову дитину.
І замкнула двері до кімнати зсередини. Добре, що колись наполягла, аби замок поставити.
Їм обом було так гарно, що вони й самі на таке не сподівалися. Їм обом стало зрозуміло, що вони знайшли одне одного, що вони створені одне для одного. І ще одно стало їм зрозуміло: тепер від подальших зустрічей вони нізащо не відмовляться.
П’яна від пестощів, від чоловічої ласки, Геля приходила на роботу окрилена й помолоділа. Як же ж їй було важко вдавати з себе байдужу і, як завжди, гостро відповідати на Павлові жарти. Та треба було пильнуватися, аби ніхто нічого не запідозрив.
Христина й так призналася їй, що Павло, певно, когось має. Тільки кого? Вечорами десь пропадає, додому приходить пізно вночі. Часом на таксі приїжджає. Вона щось скаже – вовком на неї кидається. Пити почав… Аж плакала молодиця, щиро вірячи, що розповідає про свої біди добрій приятельці. Десь, певно, здригнулося Геленчине серце, але тільки на мить. Заспокоїла Христину, як могла, та й звела розмову на інше. Агов, сумління, чи ти є? Заснуло, видать, приколисане грішною п’яною любов’ю. Вони обоє були щасливі – і того було досить.
Але, як то кажуть:
«Довго дзбан носить воду, але колись-таки вухо урветься – і дзбан розіб’ється».
Дослідила таки жінка, куди ходить її чоловік. Довго плакала, зраджена своїм чоловіком і одурена, здавалося б, вірною товаришкою. А переплакавши, викликала Гелену на відверту розмову. Зустрілися вони на вулиці 17-го вересня, щоб ніхто їх не чув і не завадив їхній розмові. Як велася та розмова, того не міг знати ніхто, тільки вони обидві. Потім лише стало відомо, що, доведена до краю слізьми та докорами Христини, Гелена сказала:
– Я не розумію, чого ти так обурюєшся. Я жінка чиста, і нічого страшного не трапиться, якщо він до мене інколи зайде. Ну хочеш, я тобі віддам свій диплом? Бо грошей у мене немає.
– Та навіщо мені твій диплом? По-моєму, ти не тільки скотилася на самісіньке дно, а й дорешти втратила розум. І ти носиш партквиток? І такі люди мають нас кудись вести? Далеко ви нас заведете.
– Не смій ганьбити мій партквиток.
– Ти сама його ганьбиш. Та в партію я вже давно не вірю. Але я вірю в Бога і думаю, що він тебе покарає: і за те, що мені брехала, коли я щиро до тебе звернулася зі своїм горем, покарає і за мене, і за мою доньку, і за твоє блудництво.
– Ніхто мене не покарає. Я й так вже покарана, бо сліпа. За що я покарана? Та й ти також. За що? Може ти знаєш? Я не знаю.
– То що тепер? Треба робити зло ближньому?
– Яке там зло! Подумаєш, зло! Переспала з твоїм чоловіком! Ай-ай-ай! Та на тому весь світ тримається, дурна ти! Чи ти віриш в любов, про яку в книжках пишуть і в радянських фільмах показують? Я в таку любов не вірю. А з твоїм Павлом ми і далі будемо зустрічатися. Це ти собі затям. Тільки тепер вже явно, бо й так вже всі знають. І не бігай за мною – не поможе. А Павло – хлоп що треба. Треба було тримати. А тепер що? Хочеш – розлучайся, а хочеш – ні, ми однак будемо разом. Будеш розумна – то й тобі щось перепаде. Я заперечувати не буду.
– Боже мій! Яка ж ти страшна. Ні, ти не просто вульгарна і розпущена, ти звихнута. У тебе не зосталося нічого людського.
– Овва! А навіщо мені всякі сентиментальні дурниці? Сита ними. Треба жити. І плювати на все.
– Але ж в мене дитина!
– То й що? Я ж у тебе її не забираю. І в мене є дитина. І ще буде. А може й не одна.
– Дай тобі, Боже, щоб ти з них радості не мала!
І розійшлися. Христина в сльозах, Гелена з посмішкою переможниці. Ні, вона не була така жорстока, щось її таки шкребло. На душі було якось… Нечисто, але Геля постаралася все це відігнати. І відігнала. Засумувала Геля трохи пізніше, коли не прийшов Павло. Отут вона не просто засумувала, а розсердилася.
«Злякався, видно, Павло. Слюнтяй! Чоловіки всі такі. Хоробрі, доки жінка не знає! Добре, що я вже встигла завагітніти».
Павло прийшов наступного дня добряче п’яний. Був грубий і нестерпний. Геля намагалася бути стриманою, навіть веселою, і нічого йому всупереч не казала. О, вона йому ще скаже. Скаже все, що про нього думає. Але не сьогодні. Нехай протверезиться.
Тієї ночі він додому так і не пішов. Мати спала з дитиною в кухні на канапці.
Вночі Еріх прокинувся і кликав маму. Певно щось страшне йому приснилося. Ледве малого заспокоїла Єва, а себе заспокоїти не могла. Єва страх не любила пияків, але таке горе її не обминуло. Та що вона могла? Хіба що поплакати тихенько, щоб ніхто не чув. Та що ті сльози?
Вранці Гелена і Павло разом пішли на роботу. Павло охав і тримався за голову, а Геля з нього веселенько сміялася.
– І що то буде? І до чого то дійде? – журилася Єва. – Навіщо їй той пияк?