Обдзвонила запрошених, вибачилася. Весілля не буде, бо, мовляв, виявилось, що жених хворий – у нього грудна жаба, а Геля, мовляв, того не знала. Треба ж таке придумати! Якби хтось спитав у Геленки, що це таке та грудна жаба, то вона й не знала б, як відповісти, бо сказала перше, що прийшло їй до голови. Василь, звичайно, про таке не знав. А якби знав, то напевно дуже образився б. Його посадили на поїзд, і він поїхав собі у свій Комунарськ. Найбільше тішилася Єва.

– І слава Богу, що поїхав той москалисько, – хрестилася. – За весь час навіть не спробував сказати хоч щось по-українськи.

На радощах Єва потрясла своїм не дуже солідним гаманцем і купила доньці нові черевики і нову сукню, хоча, чесно кажучи, Геля чомусь давно вже збайдужіла до всяких обнов. Її клопотало зовсім інше.

Життя поступово входило в звичайну колію. Тільки Єва не могла спокійно спати. Її мучило сумління. А може все через неї? А може то вона винна, що поїхав той москаль? А може, нехай би вже був? А що, коли її доньці ніхто більше не трапиться? А що, коли вона потім все життя проклинатиме її, свою матір? Та хай би вже був той москалисько.

Треба було вже якось терпіти. А вона хотіла свій принцип поставити. А тепер що? Отака гризота сушила Єву і не давала їй спати. У Геленчиній хаті тихо. Затихли сварки і всілякі суперечки. Заснуло лихо та й спить собі, аж доки його лиха доля розбудить. Лише Єва по ночах зітхає та туманиться. Вона й досі картає себе, що відвадила того москаля.

Ніхто її Гелю не сватав, то й сиділа вона самотою, щось думала та й зітхала собі. Нічого про свої думки матері не розказувала. Час від часу від Василя надходили грубі пакети, на котрих було написано «Бандероль сліпих». Це були листи, написані крапками. Єва не знала, що в тих листах, але бачила, як Геленка тішилася ними, і ні про що у неї не питала.

Геля вчилася, але обидві вони, і мати, і дочка, вже не мріяли, що колись Гелена матиме посаду вчителя, і як добре тоді вони заживуть. Що ближче було до закінчення омріяного вузу, тим більше впевнювалася Гелена, що вчительської роботи їй не знайти. Ні, вона не збирається складати руки і відмовлятися від пошуків. Вона буде ходити, буде просити, всім набридати, але Геля вже знала, скільки сліпих, що позакінчували вузи, сидять без роботи або йдуть працювати в цех на їхнє підприємство. Добре, що хоч там робота є. Потихеньку й для себе підбирала роботу, бо розуміла, що й вона незабаром поповнить ряди робітничого класу.

Спало лихо. Прокинулося воно десь напровесні, коли в Геленчиній хаті знову захурделилося з весіллям, все з тим самим Василем. Єва ходила, як з хреста знята, зсохла, зчорніла, змаліла. Але вже мовчала, бо замучили її докори сумління. Була навіть до деякої міри рада, що так все повернулося, що не буде вона гризти себе по ночах, що через неї поїхав той москаль. Знову, як колись, зустрічали вони Василя, знову запрошували гостей, та гості досить скептично приймали те запрошення. Ніхто не питав, чи вилікував наречений ту «грудну жабу», але половина запрошених, що вже тоді придбали подарунки на весілля, а потім ламали голову, куди їх подіти, тепер не прийшли. Все ж найближчі зійшлися і привітали молодих. Василь був щасливий, а Геленка виглядала весела і привітна. Співалися пісні, кричали «гірко», молоді цілувалися – все було так, як має бути на весіллі, хоч і досить скромному.

 

Геля закінчила університет, а Василь ще вчився. Також на історичному. Навчання йому давалося легко, без проблем, може навіть легше, ніж Геленці. Ходив Василь сам. Вивчав дорогу, питав, люди йому допомагали, був у всьому настирливий. Все це йому давалося важко, але мав відвагу і ходив. Попри нього, Гелена також вчилася ходити, але їй було значно важче, ніж Василеві. Майже на кожному кроці питала та й питала в людей, але таки йшла і знаходила те, що їй було треба.

Вчительська робота Гелені не світила і, видать, скоро не засвітить. Та й чи засвітить колись. Треба було йти в цех, а тимчасом добиватися якихось годин. В принципі все було правильно. Бо чого сидіти вдома? Так нічого не висидиш. Треба хоч щось заробляти. І Геля пішла в щітковий цех. Робота ця була їй знайома ще зі школи. Правда, тепер треба було набувати швидкості, бо це вже був заробіток. Та Геля розуміла, що це прийде з часом, що це питання робітничого досвіду.

У цеху язики в людей були гострі. Не дуже полюбляли там людей з вищою освітою, то спершу Гелені добряче-таки діставалося. Але вона й сама вміла «відбрити» кого треба було, ніколи не сердилася, а часом просто зводила все на жарт та й сміялася разом з усіма. Так було легше.

А увечері сходилися з Василем та й ділилися враженнями. Іноді удвох сміялися, часом зітхали, коли щось було не так. Геля вже була вагітна і від того щаслива. Ходила, ледве торкаючись ногами землі, сливе не літала. Нарешті! Нарешті і в неї буде дитина.

Тоді ще не вміли заглядати в утробу матері, щоб роздивитися, хто там. То й добре. Що Бог дасть, те й буде. Навіть Єва, що часом з якоїсь причини таки зривалася на крик, раптом притихла і була не схожа на себе. Вона також чекала. Чекала на своє онуча – хлопчика чи дівчинку.

 

У Геленки народився хлопчик. Знесилена мати тихенько прошептала:

– Еріх…

– Що? – не зрозуміла акушерка.

– Еріх, ім’я йому.

– Еріх… Трохи дивне ім’я для наших країв. У нас ніби так не називають. А зрештою, кожен собі називає, як хоче.

Тішилися всі. А найбільше Єва. Та, либонь, тішитися було рано. Дитина була з якимись вадами. Про те ніхто нічого не говорив та й питати було якось не з руки. Але щось і справді з тією дитиною було не гаразд. Спершу казали, ніби хлопчикові в пологовому будинку з уколом внесли якусь інфекцію. Чи так воно було? Хто міг знати?

Радості поменшало, але дитина була і треба було її глядіти. Найбільше біля внука, як того і слід було чекати, припадала Єва. Тільки-от… Що за ім’я дали хлопчикові? Еріх! Ну хіба не можна було хоч ім’я людське дати дитині? Називала його Ерком. Геля доводила, що це неправильно, але Єва на те не зважала. І вона таки перемогла. Незабаром всі, і навіть батьки, стали називати хлопчика Ерком. Тепер думали, як його охрестити. Тут у Василя виникла якась примарна ідея. Ніхто не пов’язував того з його хворобою, що вже прокинулася і прогресувала.

– Гелюшка, я думаю, на наш праздник нужно пригласить Подгорного.

– Кого?

– Подгорного.

– Куди запросити?

– К нам, на крестины.

– Ти що, Василю, здурів? Хрестини! Комуністи не можуть хрестити дітей.

– А мы?

– І ми не можемо. Ми будемо святкувати уродини нашого сина. А що бабка хоче нести його до церкви – то нехай несе. Ми до того непричетні.

– А Подгорный?

– Що Підгорний?

– Ну, если он приедет?

– Та перестань, ніякий Підгорний до тебе не приїде. Ти хто такий? Міністр чи секретар обкому партії?

– Ты забываешь, Гелюшка, что у нас демократия, равенство и братство. Я, рядовой член КПСС, приглашаю Подгорного на… Ну, скажем, на звездины. Что ж тут такого? Зато представляешь, что будет, если он приедет?

– Нічого не буде, бо він не приїде.

– Нет, я не понимаю, почему бы ему не приехать.

Геля вже втомилася безконечно всім щось доводити. І Василь послав свого листа Підгорному. І незабаром прийшла відповідь. Підгорний дякував за запрошення, але приїхати не зможе за браком часу.

– Ну хіба ж я не казала? Ще й так добре, що відповів.

– Да… А я думал – он приедет. Ну, что ж… это ещё раз доказывает, что я прав.

– В чому ти правий?

– Нужно менять всю нашу систему. И партийную, и хозяйственную. У нас сейчас всё не так. Мы не идём ленинским путём. Всё надо менять. Знаешь, я тебе ещё не говорил. Я сейчас работаю над большим… Ну, назовём это трактатом. О том, как нужно менять нашу политику и всю нашу систему.

– Що з тобою, Василю? Ти накличеш на себе біду. І на нас також.

– Что за бред! Я же не выступаю против партии и советской власти. Я просто хочу, чтобы те, кто стоит во главе государства и партии, обратили внимание на те недостатки, которые допущены в организации нашего хозяйства и в управлении государством.

– Василю, я тебе прошу, облиш ці забавки. Вони дуже небезпечні. Невже ти думаєш, що при владі, при керівництві державою нема мудрих людей? Невже ти думаєш, що ти один наймудріший?

– Я так не думаю. Но, как честный коммунист, я не могу молчать, когда партия и государство на ложном пути.

Гелена ледве не плакала. Та з ним годі було сперечатися. Кілька критичних статей, надрукованих в різних газетах, окрилили Василя. Він занурився в роботу, і вже ніщо на світі його не обходило. Навіть навчання в університеті відійшло на другий план.

Але це піднесення тривало недовго. Василеві критичні статті газети друкувати перестали. Тоді він став посилати товсті зшитки, написані крапками,  в ЦК партії, але ніякої відповіді не одержував.

– Ты думаешь, мои работы доходят до ЦК? Их задерживают на месте.

– Василю, але ж хто їх читатиме, коли вони по-Брайлю?

– Если их это заинтересует, то они найдут, как их прочитать.

Ще й тоді Геля не подумала, що її Василь важко хворий. Та й не дивно, що їй таке не спадо на думку. Він міг цитувати на пам’ять цілі сторінки з праць Леніна, Бєлінського, міркувати, філософствувати, аналізувати, писати рецензії та реферати. Про Василеву хворобу Гелена подумала після того, коли якось увечері він, понизивши голос до шепоту, сказав:

– Геля, я хочу сказать тебе одну вещь… Чтоб ты знала… Меня здесь травят.

– Що ти таке кажеш, Василю! Хто?

– Твоя мать.

Гелі стало страшно. Аж волосся на голові заворушилося. Тепер вона зрозуміла: Василь хворий. І без лікаря ясно. Очевидно, шизофренія. Вона чула про таке, але з тим ніколи не стикалася. Не знала, що й казати. А подумки зіставляла та й зіставляла всі факти і все більше впевнювалася, що її чоловік хворий, і то серйозно.

– Я чувствую, что ты мне не веришь. Но это правда.

У Гелі змінився голос, коли вона запитала:

– І як же тебе отруюють?

– Ну, точно я не знаю. В еду что-то подмешивают или в воздух. Бывает, что я просто не могу дышать.

– Але ж я біля тебе, я дихаю тим самим повітрям. То як же так може бути?

– Не знаю. Тут как-то всё расчитано. На тебя не действует, а только на меня.

Розмовляти більше не було сенсу та й не було про що. Василя годі було переконати, що це не так. І врешті-решт настав час, коли Геля змушена була покласти його в психіатричну лікарню. Пройшовши в лікарні відповідний курс лікування, Василь повертався, заспокоєний, понурий та неговіркий, і до якогось часу вчився і займався своїми справами, аж доки знову не находили на нього хворобливі думки про самогубство і про те, що його отруюють: чи то Геленчина мати, чи то працівники спеціальних служб. А може й так, що вони завербували Геленчину матір, аби прибрати його, бо він розгадав їхні трюки. Бо вони – вороги народу, а він один чесний комуніст. Є й інші, але вони бояться, а він не боїться, і пише свої праці.

– Ты думаешь, они их не читали? Прочли, как пить дать, прочли. Ну и что, что по-Брайлю? Всё равно прочли. Вот теперь и затевают против меня. Но я так просто не сдамся. Я буду бороться.

А іноді його рішучість якось танула. Тоді Василь, понурий і пригнічений, казав:

– Пойми, я бессилен. Вокруг меня глухая стена. Куда ни поткнусь – натыкаюсь на стену. Зачем тогда жить? Нет смысла. Нужно кончать с такой жизнью – это единственный правильный выход. У мены в этой жизни нет ничего.

Тоді Геля плакала.

– Василю, а я? А наш син?

– Ты?.. Ты меня не любишь, а любишь какого-то своего … Огло. Да и я, если честно, тоже тебя не люблю. Я думал, что ты – алмаз, а оказался он простой стекляшкой. А сын… Я не думаю, что это мой сын. Скорее всего, что он от этого твоего … Огло.

– Василю, я не бачилася з ним вже багато років.

– Да кто тебя знает. Мысленно ты всегда была с ним.

Це було вже занадто. Хвора дитина, хвора мати і психічно хворий чоловік, – на одну Геленку того було вже забагато. Треба було розлучатися. Тим паче, що він сам був за те. Але ще довго терпіла Геля. Її мучило сумління, що мусить лишити хворого чоловіка напризвиляще. Лікарі нічим не могли її потішити: хвороба була невиліковна.

І вони розлучилися. Без жалю і без сліз. Запевняли одне одного, що залишаться друзями. Василь перейшов жити у студентський гуртожиток. Потім, коли напади хвороби почастішали, його врешті-решт відправили в будинок для інвалідів, здається, десь аж в Дніпропетровську область. Як склалася його подальша доля, нам невідомо. В нашому полі зору зосталася Гелена з матір’ю, в котрої на той час вже були зрушені нерви і гіпертонія. А ще на руках у тих двох жінок була хвора дитина, котру постійно треба було лікувати. Розв’язавши таким чином собі руки, Геля зайнялася лікуванням сина. Він погано ходив і не дуже добре володів ручками. Хтось нарадив Гелі їхати в Ленінград. Там, мовляв, добрі спеціалісти. Сліпа, з хворою дитиною, Геля поїхала. Щось їй там у тому Ленінграді порадили, але сказали, що це вроджене і лікуванню не піддається. Отак і буде жити, все життя підліковуючись.

З важким серцем поверталася Геля додому. Дитина-інвалід. За що? Що вона вчинила не так в своєму житті? Звичайно, це дурниці, ні в яку Божу кару Геля не вірила.

«Не нарікай на долю» – випливла з напівсвідомості фраза.

– Не нарікаю, – тихо сказала сама для себе Геленка, – та що ж мені робити? Що робити?..

Але я знаю, що робити. Звичайно, про Еріха я буду дбати все своє життя. Та мені треба народити здорових дітей. Так, так, здорових дітей, аби мені колись допомогли і Еріху також. Так, треба когось собі знайти. Ні, не заміж, з тим вже покінчено. А так, на добрий вечір. Тільки як бути з матір’ю? Уявляю собі, що вона творитиме. Та мусить змиритися. А що ще їй зостанеться? Мусить.

 

Пролітали осені і весни. Геленка вже не помічала їхньої краси. Працювала в цеху, вчилася сама ходити, навідувалася в міськвно, шукаючи вчительської роботи. Її випроваджували, а вона приходила знову. Набридала, докучала, просила, плакала. Це нічого не давало. Було принизливо і огидно. Єдина радість була – вдалося «вибити» квартиру. Цього разу вже повноцінну, з вигодами, з великою кімнатою і кухнею. Правда, на першому поверсі. За останні роки це була чи не найбільша їхня родинна втіха. Вже нікого не кликала на новосілля – не до того було. Та й грошей, як завжди, чомусь обмаль. Тішилася тією квартирою, бо покладала на неї велику надію. Тут вона, може, нарешті почне своє нове життя. Мріється, сіється. А що з того зійде? Побачимо.