Гірше було Геленці. Вона відчувала таке сум’яття в душі своїй, що не могла дати собі з тим ради. Нічого до Василя вона не почувала. Ну хоч би щось здригнулося в її серці. А їй же за нього заміж іти, жити з ним.

«Не можу! Не можу! Колись за нелюба силоміць віддавали, а я сама йду, по своїй волі».

І згадалося Гелі її перше омріяне кохання, котре так і не здійснилося.

«Миколо, голубе мій, де ти? Чи щасливий? Якби за тебе, то горличкою злетіла б, а так…»

Сльози перехопили їй горло. Василь був їй осоружний. Він був розумний, добрий, але… Не його вина, що Геля його не любить.

«Це ж я і його одурю. І його, і себе…»

Геля задумалася так, що забула за Василя, котрий сидів поруч і щось їй говорив. Вона його не слухала.

«Все життя з ним… Чи зможу? А якщо ні… То як народити дітей?..»

– Гелюшка, – благально озвався до неї Василь. – Почему ты молчишь?

– Та думаю, Василю.

– О чём?

– Про наше весілля. Чи треба це? Чи по-чесному?

– Я думал, ты уже всё решила. Разве нет? Зачем я тогда приехал?

– Те, що ти приїхав, – це добре. Зблизька ще раз роздивимося самі себе. Це ж на все життя!

– Понятно, что на всю жизнь. Тут у меня не возникает никаких сомнений.

– А в мене так багато сумнівів, що…

Тут Гелю покликала мама і вона вийшла на кухню.

– Слухай, дочко, а де ми твого москаля покладемо спати?

– Зі мною.

– Як! То ти вже не можеш дочекати до весілля? Давай, може, ляжемо удвох з тобою. Потерпимо вже якось той тиждень.

– Мамо, яка ти все-таки старомодна. Не можна ж так. Ну хто тепер на такі речі звертає увагу?

– І тобі не буде стидно при матері лягати з ним спати?

– А що ж тут такого? Ти ж мене теж не в капусті знайшла.

– Так в мене був чоловік.

– І в мене буде. А як не буде, то… Теж нічого страшного. Світ від того не завалиться. І навіть землетрус не почнеться.

– Єзус, Мар’я! Гелено, хіба ж це я тебе так виховала? Ні, це не моє виховання. Це твоя  партія тебе так виховала.

Геля засміялася.

– До чого тут міліція, як грім бабі порося забив?

– Ну, ти собі як хочеш, а я вдома ночувати не буду. Як не стидно тобі, то стидно мені. Я не хочу дивитися на те блядство.

– А куди ж ти підеш?

– Не знаю. До когось із своїх коліжанок.

– І що ж ти скажеш?

– А так і скажу: моя донька блядує, а я не хочу на те дивитися.

– Мамо, та вже не ганьби мене так серед людей.

– Що? Соромно? Я так, звісно, не скажу, бо й мені ганьба, що виплодила і виховала таке потороча. Скажу, що вікна пофарбувала. Доведеться брехати.

– І доки так буде?

– Доки ти не будеш тому москалеві законною жінкою. Якщо вже не шлюбною, то хоч за державним законом.

– Ти, мамо, просто смішна.

– То смійся. Тепер, либонь, так модно: сміятися над своїми матерями за те, що вони не потурають розпусті.

– Розумієш, мамо, це не має абсолютно ніякого значення. Любов має бути вільна від оков: чи то церковних, чи державних.

– Щось я таке вже чула про вільну любов: хто з ким хоче, той з тим спить. А діти? Кого мають батьком називати?

– Ні, мамо, ми обов’язково розпишемося. Але я хочу, щоб ти нарешті зрозуміла. От любляться двоє. То скажи мені, до чого тут церква? До чого тут держава?

– Не знаю. Я університетів не кінчала. Але є якісь норми, заведено у нас так. Не можна так нахабно порушувати традиції.

– Все. З мене досить.

І Геля пішла до кімнати, де на неї чекав Василь.

 

У Гелі було кепсько на душі. Вона йшла до своєї першої, хоча й не шлюбної, ночі, як на видалення гландів, цілком свідомо, без надмірних емоцій. Палкі Василеві обійми і поцілунки, звісно, не лишили її байдужою, але…  Було в них щось образливе і принизливе, і Геля й сама не знала, чому так. Віддалася йому, скоряючись скорше владному природному інстинкту. Тепер лежала, якась спустошена і нікчемна. Чому? Адже Василя вона ні в кого не відбила, за ним не плачуть ні жінка, ні діти. Чому ж у неї так брудно на душі?

«Не люблю! Я його зовсім не люблю… І що ж тепер робити? Не знаю, не знаю…»

А поряд лежав сп’янілий від щастя Василь і шепотів їй на вухо щось неймовірно ніжне і палке, але вона того вже не чула. Вона просто ганебно спала.

 

Вранці виникла проблема: треба було нагодувати чоловіка сніданком. Це була дуже серйозна проблема, бо мама Гелю ніколи не допускала до плити: боялася, що сліпа доня обпечеться, ошпариться або ще що собі зробить. Та й Геленка особливої настирливості тут не виявляла. А навіщо? Є ж мама. А от тепер… В холодильнику знайшла сир, ковбасу, з кавою вже якось впорається. Тільки де ж в біса та кава? Куди її мама ставить?

«Господи! Як все складно. Я досі чомусь про те не думала. Все скинула на маму. Мені здавалося, що, як буде треба, то я зумію, а воно… Ну, нічого, навчуся. І треба не відкладати. Бо та бабська наука ще важливіша, ніж мій університет».

– Что, Гелюшка? Если нужно, то сходи в магазин, деньги у меня есть. Я сам пошёл бы, да я у вас тут ещё ничего не знаю.

Що Василеві могла сказати Геля? Хіба те, що й вона тут ще нічого не знає, бо в магазини завжди ходила мама, а Геля хіба що йшла з нею. Геля сама нікуди не ходила. Потреби такої не було. Завжди з нею була її мама. Зараз все це якось відразу їй відкрилося. Геля була в розпачі. Яка ж вона дурна! Ні до чого себе не привчала. А що ж потім, коли мами не буде? Геля якось ніколи про те не думала. А тепер задумалася. І ті роздуми не принесли їй нічого втішного.

«А що, коли мама не прийде, щоб приготувати обід чи вечерю? Ото буде! Доведеться тоді Василеві розказати все, як є».

 

Але мати прийшла. Вона мовчки переодягнулася і пішла на кухню готувати обід. Це був для Гелі добрий урок і змусив її задуматися.

«Треба вчитися. І то негайно».

– Гелюшка, ты не знаешь, где моя бритва?

Єва тихо процідила крізь зуби, так, що почути могла тільки донька:

– Ти скажи своєму москалеві, що, коли він ще хоч раз назве тебе «Гелюшка», то я чим-небудь запущу йому в голову і його шляк трафить.

– Мамо, але ж в тому нічого поганого нема.

– Може й нема. Але я не хочу, щоб він тебе так кликав.

Геля зірвалася.

– То й що, що ти не хочеш! А мені подобається. І він буде мене так називати.

Назрівала сварка. І Гелена знала, що та сварка не остання. Ще якби хоч на серці у Геленки була відлига, а то сум’яття якесь і тривога. Нема спокою, нема. Вона шукала і не могла дошукатися причини. А причину й шукати не треба було. Вона була тут, на мілині: Василь був їй не любий, осоружний. Як осоружний? З першого дня? Чи з першої ночі? Так… А тут ще й мама… Словом, Геля вирішила поговорити з Василем на чистоту.

– Знаєш, Василю, – сказала, затинаючись, – треба нам з тобою поговорити, визначитись.

– Как? Разве мы ещё не определились?

– Розумієш… Весілля нам доведеться відкласти.

– Гелюшка, но почему? Я тебя чем-то не устраиваю?

– Не в тому річ.

– А в чём? Мама чем-то не довольна? Я же вижу. Ей не нравится, что я русский. А что я могу сделать? Да и не русский я вовсе. Я просто не знаю укринского языка.

– Та це пусте. Справа в тому, що я… Мені ще треба себе перевірити. Словом, я ще не готова вийти за тебе заміж.

– А свадьба? А гости? Ты же пригласила!

– Передзвоню, перепрошу. Словом, весілля наше поки що не відміняється, а відкладається. Пробач.

– Знаешь, это, ей-Богу, смешно. Ну нельзя же так. Или да, или нет. Я же тоже не могу так жить, в подвешенном состоянии. А впрочем… Как хочешь. Ты же знаешь, что я на всё согласен.