Пройшла чутка: Геля виходить заміж. Толком ніхто нічого не знав, але всі начебто достеменно знали, що таки виходить. Казали, нібито з Комунарська приїхав чи має приїхати якийсь хлопець. Вже й день весілля намічений, і гостей запрошено. Небагато, звісно. Бо звідки ж їм робити пишне весілля? І так добре. Як зажди в таких випадках буває: одні раділи, другі злословили.

– Чули? Геля заміж виходить.

– Та щось таке чула. Але хто він?

– Та вчився з нею у тих далеких краях.

– І де ж вони будуть жити?

– Та там, де й живуть. А де ж ще?

– Боже мій, там же й так тісно.

– Їм недавно поміняли квартиру.

– Та що ви кажете! А я й не чула.

– Та поміняли. Шило на мило. Теж підвальна, але вже кімната і кухня.

– А я чула, що це вже не такий підвал – вікна  трохи вище.

– Слава Богу. Бо так вже намучилися.

– Та й то не бозна-що, але все-таки…

– І що мати? Рада, що Геля заміж іде?

– Аякже! Рада! Ледве з тиском до лікарні не лягла. Своїй, каже, дитині я б все терпіла, а москалеві не хочу.

– А він москаль?

– Та ніби.

– Ні, дівчата, він не москаль. Він просто не вміє по-нашому говорити.

– То однаково, що москаль.

– Як на мене, то нехай би хоч турок. Аби людиною доброю був.

– Ага! Чекай від москалів добра! Як і від турка. Дурна Геля. Що вже серед наших не могла когось вибрати?

– А кого вона тут вибере? Як не п’яниця, то так ні до чого.

– Та вже не ганьби так наших хлопців. Таки ж не всі п’яниці і не всі ні до чого.

– Не всі. Але зате вони шукають зрячих жінок. А ті вже підбирають навіть те, що валяється.

Замовкли, зажурилися дівчата. Це ж і їм колись треба думати…

– А я вам так скажу: молодець Гелька! Я б теж вийшла. І не подивилася б, що москаль. То й що, що мови не знає? Навчиться, як захоче.

– От-от, як захоче. А він і не захоче, бо він москаль, затятий.

– Овва! То я захочу. А що там трудного? Можна й російською мовою розмовляти.

– В тому й біда наша, що ми всім поступаємося. І мовою також.

– Дівчата, але ж Геля полька.

– Так, звичайно, Гелі однаково.

– То чому ж тоді мати не хоче?

– А мати не хоче. І що ти їй зробиш?

– А я, дівчата, нікого не слухала б, якби мені хлопець подобався.

– Воно, звичайно, так. Але як потім жити разом?

– Та що там! Мати вже стара і має доньку розуміти. А що їй вже треба? Сиди, стара, на печі та хрумкай калачі.

– А тобі хіба не образливо було б, якби тобі так твої діти сказали?

– Як буду стара, то нехай кажуть.

– Ой, дівчата, а мені шкода матері. Намучилася вона в своєму житті. Не зазнала щастя замолоду. І видать, що й на старість не світить.

 

А в Геленчиній хаті всього було доволі. Спершу радість: хату поміняли. Таки ж на кращу. І вікна вищі, і кухня є.

– Куди, Гелю, креденс поставимо? – турбувалася Єва. Така покупка! Буфет! Новенький, блискучий. Єва заледве з ним не розмовляла.

– Креденс? Та звісно, на кухню. Так всі ставлять.

– Ай, шкода, моя дитино. Він такий ладний. Тут і шухлядки є. Давай поставимо в хаті. Посуд гарно розставимо, та й я буду дивитися на нього.

– Та, мамо, то сервант у хаті ставлять, а в ньому гарний посуд розставляють. А то ж буфет, його на кухню треба.

– Ти думаєш, дочко, що я не розумію, що куди ставлять? Я вже по людях всякого набачилася, порохів по тих сервантах навитиралася. Знаю. Але, коли в людини все є, то вона того не цінує. Часом дивлюсь – такі ладні меблі, а їх викидають, бо нових захотілося. А я що? Що я в житті мала? Для мене і креденс – меблі.

– То, про мене, нехай стоїть в кімнаті.

На тому й порішили.

 

Про весілля говорити уникали. Але говорити треба було, якщо вже Геля його собі придумала.

– Мамо, в неділю приїжджає Вася. А на другу неділю у нас весілля.

Єва мовчить і починає плакати.

– Мамо, ну чого ти?

Мовчить Єва. Сльози самі витікають з-під вій. Тихо в хаті. Чутно, як десь бринить муха. Єва іде на кухню і вже там продовжує плакати. Плач переходить в ридання.

– Господи, – з болем Геленка, – ну що мені робити?

А в неділю вони зустрічали Василя. Високий, вайлуватий, лице мав здорове і гарне, голос грубуватий, така ж і мова. Вони з Гелею відразу про щось заговорили, а про що – Єва й не второпала. Тому їхала з ними мовчки, наче її й не було.

Приїхали додому.

– Мамо, давай обідати. Вася з дороги голодний.

Єва мовчки пішла на кухню.

– Мамаша как будто сердится?

– Ні, це вона так. Вона у мене хороша. Правда, нервова трохи. А так – нічого. Просто ти для неї чужий.

Увійшла Єва, стала збирати на стіл. Геля раптом згадала, що їй треба терміново подзвонити, і вибігла до сусідів. Василь заговорив до Єви.

– Нам, мамаша, нужно привыкать друг к другу. Нам ведь вместе жить.

– Ти, москалю, не називай мене «мамаша», бо тебе шляк трафить. Називай, як хочеш: тьотя, баба, Єва Михайлівна, якщо не можеш називати просто мама. Тільки не «мамаша». Чув?

– Да понял, понял. Ой-ой-ой! Чувствую, что нам будет нелегко.

– А ти ж як думав?

Але тут повернулася Геля, і вони сіли обідати. І Єва, гостинна Єва, котра всіх завжди намагалася щиро пригостити, Єва, котра була рада, якщо комусь смакували її страви, з неприязню подумала:

«От жере! За трьох дурних! А щоб тебе розірвало, москалю проклятий!»

Подумала так Єва і засоромилася тих своїх думок, але нічого не могла з собою подіяти. Добре, що тих думок ніхто не міг підслухати.