– Не хочу я більше тих сліпих. Досить з мене. І прошу вас, не розчулюйтеся і не ставте їм на екзаменах добрих оцінок. Бо вам що? А мені потім морочитися.

– А коли абітурієнт виявляє добрі знання? Тоді як бути?

– Не знаю. Мене це не цікавить. Сказав: сліпих з мене досить. Нехай собі працюють на своїй фабриці. Я не розумію, навіщо їм вчитися. Або нехай ідуть на інші факультети. Хіба ж більше нікуди?

Ба таки й нікуди. Спробуй, скажімо, влаштуватися сліпому вчителем мови і літератури (чи то української, чи російської), тобі відразу ж скажуть:

– А зошити? Як ви будете перевіряти зошити?

Та й не візьмуть сліпого – от і все. Ще були сліпі юристи. І, між іншим, добрі юристи. Але знову ж таки: спробуй вступити на юридичний. Посивієш, а не вступиш, якщо в тебе нема блату або випадково не натрапиш на нормальну людину, що попри всілякі рекомендації та настанови, змилосердиться над сліпим. Буває й таке, хоч, правда, не часто. Все це дуже знайоме тим, хто в радянські часи здобував вищу освіту. Ті не скажуть, що я брешу, бо пам’ятають, як це було.

Геленка поступила порівняно легко, хоч і не без праці, бо на той час вона вже була членом КПРС. О, ця маленька червона книжечка мала велику силу. Це була перепустка до раю, до всіх райських благ. Не для всіх, звичайно, а для тих, хто вмів тією книжечкою користуватися. Бо не всі вміли, не всі. А дехто таки добре пожив, використовуючи ту маленьку червону книжечку.

 

Партквиток Єва знайшла ненароком серед доньчиних документів і пополотніла:

– Моя донька – член КПРС.

Ще не вірила. Але ось перед нею підтвердження.

– Так ось чому вона так затято проти Бога виступає. Тепер зрозуміло. Комуністи – безбожники. От воно що.

Того дня Єву не бралася ніяка робота, аж доки Геля не повернулася з університету. А коли донька прийшла, Єва, притишуючи свій гнів, спитала:

– Чому ж ти, доню, не хвалишся матері?

– Чим би я мала тобі хвалитися?

– А партквитком?

– А-а! Тим, мамо, не хваляться. Це носять у серці.

– Я зрозуміла. І цей папірець поступово випікає з серця і Бога, і матір, і все на світі.

– Якщо це потрібно, то випікає. І взагалі… Чого це ти нишпориш серед моїх речей? – несподівано накинулася на матір, аж та отетеріла.

– Чого ти там шукала?

– Донько, ти що? – тільки й спромоглася сказати Єва.

– Ні, ти мені скажи: що ти там шукала? Може, ти думала, що я маю якісь гроші? То я їх не маю. І ти це знаєш.

– Гелю!

– Ніхто не давав тобі право ритися в моїх речах, тим паче в документах. Я вже доросла і можу мати свої таємниці.

– Гелено, опам’ятайся, я – твоя мати.

– Я не знаю, чого ти шпигуєш за мною.

– Я? Шпигую?

І Єва раптом заплакала, гірко і невтішно, як мала дитина, яку тяжко образили. Та це вже були її проблеми. Доньці було не до них. Вона поринула в науку, і її більше нічого не обходило. Хоча… Це не зовсім так… Її дещо все-таки обходило. Сьогодні вона напише листа Василеві. Зараз він в Комунарську. Вона ще вагалася, але знала, що таки напише йому листа. З Василем Нечипоренком вони вчилися в Чувашії. Разом вчилися, в одному класі. Він був у неї тяжко закоханий. Геля в свій час рішуче йому відповіла – «ні». А от тепер задумалася, а подумавши, вирішила, що це все-таки варіант, і його відкидати не можна. Вона сьогодні ж напише Василеві, доки він ще не женився. Напише, бо іншого варіанту немає. Та чи й буде? Терзіогло… Це ж справа гибла. Вони вже ніколи не зустрінуться. А Василь… Так, вона його не любить. То й що? Хіба одружуються тільки по любові?  Звичайно ж ні. Кажуть, що шлюби з розрахунку набагато міцніші, бо тут все  виважено. Та й не вийде вона за Василя із-за багатства. Є тут, звичайно, свій розрахунок: вона хоче мати дітей. Та й чоловіка мати – теж не зайве. Все. Вирішено. Сьогодні ж і напише.

«Дорогий Василю!

Пам’ятаючи нашу відверту розмову в Алатирі, вирішила тобі написати. Думаю, ти також пам’ятаєш, про що ми тоді з тобою говорили, бо це, як мені здалося, було надто серйозно. Я довго думала про все, що ти мені тоді казав. Тепер, на відстані, все бачиться зовсім по-іншому. І знаєш, що я вирішила? Я стану твоєю дружиною, якщо ти не передумав. Не буду критися, я тебе не люблю. Я люблю іншого. Але це вже в минулому. Ми з ним ніколи не зустрінемося. Погодься зі мною, що дружба і глибока повага – це ще сильніше, ніж любов. Якщо на таких умовах ти погодишся мене взяти, то я буду тобі вірною дружиною. Ми з тобою однодумці. Я, як і збиралася, нещодавно поповнила ряди нашої партії, так що можеш мене привітати, думаю, це ще більше зміцнить наш союз.

Чекаю відповіді. Пиши. Якщо ти згідний, то будемо думати, як це здійснити.

Геля. Львів».

Відповідь не забарилася.

«Ура! Я счастлив! Геленка, любимая! Я согласен на все твои условия. Согласен на всё, лишь бы быть с тобой.  Назначай день, когда я должен приехать. Назначай день свадьбы.  Хочу быть  с тобой.  Больше мне ничего не надо.

Милая, милая  Геля! Я хочу безконечно говорить и говорить тебе о своей любви. Я хочу слушать и слушать свое взволнованное сердце, а ещё хочу быть с тобой. Я готов жить где угодно, питаться чем угодно, лишь бы быть с тобой.

Моя славная девочка! Конечно же для меня имеет большое значение,  что ты стала членом КПСС. Когда в семье полная гармония и взаимопонимание, тогда это самая лучшая семья. Я уверен, что ты со временем полубишь меня, обязательно полубишь. Я отдам тебе всю свою неистраченую нежность, всю свою любовь – и мы будем счастливы.  Я даже не спрашиваю, как к этому относится твоя мама. Было бы странно, если бы она была против.  Какая мать не хочет счастья своей дочери?

До скорого свидания! Пиши. Не тяни со свадьбой. Люблю, жду, целую.

Вася».

Отепер пора прийшла сказати мамі. Гелена добре собі уявляла, що тут почнеться, а тому, недивлячись на свою рішучість, як могла, відтягувала ту розмову. Але відтягувати далі не можна було. Треба було сказати. Бо як інакше? У Гелени все ж бракувало сміливості. Найбільше не хотіла маминих сліз, але мусила через те пройти.

– Мамо, ти пам’ятаєш нашу розмову про моїх дітей, про моє заміжжя?

У Єви тьохнуло серце.

– Пам’ятаю. А що?

– Ти тільки не лякайся. Я виходжу заміж.

Стримала себе. Витримала паузу, щоб перемогти спазм у горлі.

– За кого?

– Ну… Я з ним вчилася. Там, в Чувашії. Василь.

– Він що? Той, як їх там… Чувак?

– Не чувак, мамо, а чуваш. Але він не чуваш. Він – обрусілий українець. І прізвище у нього українське – Нечипоренко. Але розмовляє по-російськи.

– Значить, москаль.

– Ну чому відразу москаль? Я ж сказала, що…

– Казати можна що-завгодно, але, якщо він не знає по-нашому говорити, то він – москаль. Який же він українець?

– Мамо, ну звідки в тебе той буржуазний націоналізм?

– Який?

– Буржуазний. Ну… Ті українські пани, котрих трохи  порозстрілювали, трохи до Сибіру позасилали, ще бандерівці всякі. Всі вони були буржуазними націоналістами. А ти звідкись набралася їхнього духу.

– То це тебе в твоїй партії так навчили чи в університеті?

– І в партії, і в університеті.

– Тоді та твоя наука ніц не вартує. І партія теж.

– Мамо!

– Чого ти кричиш? Чи я вже в своїй хаті слова не маю права сказати? Тоді зашли мене в Сибір чи розстріляй разом зі своєю партією.

Назрівала сварка. Зараз вона була зовсім не до речі, хоча сварки, мабуть, ніколи не бувають до речі.

– Мамо, ну чого ти? Заспокойся. Вася хороший хлопець і любить мене.

– Вася… Це у нас колись кота так звали.

– Ну, мамо, прошу тебе! Не затівай з Василем всякі націоналістичні розмови.

– Я не буду з ним затівати ніяких розмов. Я йому просто скажу, що він москаль.

– Господи! Ну що мені з тобою робити?

– Не згадуй Бога всує. Ти ж в нього не віриш. А мене, я вже тобі казала, в Сибір. Це у вас дуже добре виходить.

– У кого це «у вас»?

– Та у твоєї партії.

– Мамо!

Розмова закінчилася нічим. Єва врешті-решт замовкла, бо їхня суперечка могла тривати до безконечності, а вона раптом відчула, як бухає їй у скронях – видно, підскочив тиск. У неї тепер таке бувало досить часто. Це її непокоїло. А сьогодні їй було дуже зле. Терпіла, а потім зрозуміла, що таки треба викликати «швидку». Добре, що у сусідів був телефон.