Хльорка слово в слово все повторив за Куксою, а коли, весь червоний, встав з колін, тихо сказав:

– Але в мене немає грошей. За що я ті вікна повставляю?

– А то вже я не знаю. У панни Єви також нема грошей. То що їй тепер? Без вікон жити? Здому принеси, а сам поживи без вікон. Іди вкради десь гроші. Я не знаю. Але, якщо завтра до вечора вікна не будуть засклені… Ну, я пішов.

Єва була така налякана і розгублена, що навіть не спромоглася щось сказати. Сиділа і дивилася на Хльорку, що якось чудно шморгав носом і був дуже жалюгідний. Кукса вже повернувся, щоб іти, але раптом зупинився, ще щось згадавши.

– Чи не ти, Хльорко, нахвалявся, що не боїшся Куксу?

– Ні, не я. Що ти! Куксу всі бояться. І я також.

– А мальки казали, що ти хвалився.

– Брехали, Куксо, брехали.

– Ну гляди мені. Бо я такого не люблю. До завтра!

І Кукса зник. Хльорка мовчав. Єва теж мовчала. Нарешті він тихо сказав:

– А я думав – це ти нажалілася.

– Ні, не я. Я тільки збиралася.

– А все-таки збиралася?

– А як ти думав? Я ж не можу жити без вікон.

– А за що я їх тобі повставляю?

– А чому ж ти не думав, коли бив? Я ж теж не маю за що. Хіба ж так можна?

– П’яний був.

– А пити є за що?

– Я пив не за свої.

– Ех, Хльорко, Хльорко! Шукав би краще якоїсь роботи.

– Я й сам вже так думав. Я шукатиму, Єво, шукатиму. От їй-Богу!

В цей час з-за рогу вийшов Анельчин батько пан Кшиштоф ще з якимсь чоловіком в робочому одязі. Чоловік той ніс скло і ще металеву решітку.

– Грати, – зрозуміла Єва. На серці в неї потепліло.

– Ступися, лицарю, – презирливо сказав пан Кшиштоф до Хльорки. – Ти тільки й здібний, що ображати беззахисних дівчат. Бо проти хлопців, видать, слабак.

– Нащо б я таке казав, не знаючи?

– Та бачу по ділах твоїх. Нащо ти скривдив дівчину-сироту? Якби знав, що брат чи батько її дасть поза вуха, то не посмів би. Що тобі Єва зробила? Ми ж її знаємо. Порядна дівчина, не хвойда якась. Я тут щойно Куксу бачив. От ти б і помірявся з ним силою.

Хльорка зачервонівся і, влучивши момент, пішов геть.

– Ми тобі, Євцю, скло поставимо, а пан майстер ще й грати поставить. Буде тобі зовсім безпечно.

– Ой, як я вам дякую. А грошей у мене нема.

– Та знаю, що нема. Та то нічого. Мусимо ж ми помагати одне одному. На те ми люди.

Тепер Єва знову могла жити спокійно. Хльорці і цього разу все зійшло з рук. Єва трохи навіть тішилася за Хльорку, що від Кукси йому не влетить. Бо де він, бідачисько, тих грошей взяв би, аби їй те скло поставити?

Задумалася Єва. І незчулася, як заснула. І приснився їй Кукса. Він хвацько гарцював на буланому коні, а Єва дивилася на нього і жаль її брав, бо Кукса нібито мав їхати на війну. Прокинулася вся в сльозах – так їй жаль було того Куксу.

– От тобі маєш! І висниться ж таке! – посміялася сама над собою Єва. Посміялася, а потім зітхнула та й задумалася.

– А якби Кукса і справді їхав на війну, чи плакала б за ним Єва? А може й плакала б. Бо війна – це так страшно. Бо ж на війні і вбити можуть. А вона нізащо не хотіла б, щоб Куксу вбили. Нізащо!