Веретена життя, прядучи кожному його нитку, хурчали та й хурчали. В одного та нитка тоненька та рівна, а в другого – груба та кострубата. Отак прядеться та нитка, прядеться, а потім у когось несподівано й обірветься. Та й що зробиш? А нічого. Допоки нитка прядеться, то й живеться. Треба жити. Отак жила Єва. Жила – аж дожила до великої радості: її донька нарешті закінчила ту далеку школу і вже повертається додому. Дасть Бог, назовсім. Ото вже втіха. Тепер вже Єва не буде, як той пустельник: хоч зі стінами чи сама з собою розмовляй.

І ось нарешті вона таки приїхала. Ніби вже й сама рада, що вдома. Скучила таки. Була енергійна, активна, мала море задумів, розказувала про них Єві, аж у Єви голова вже від того всього боліла.

– Ти вся в свого батька, – казала Єва. – Це він такий був. Бувало, ні дня не посидить спокійно.

Геленка сміялася.

– Зате ти у нас все життя спокійна. Жила собі тихо, сумирно, нічого тобі не треба. Хоч день, хоч вік.

– О, дочко, мені було ніколи гадками бавитися. Мені треба було заробляти на кусок хліба. Отим і жила все життя.

– Нецікаве в тебе життя було, мамо.

– Та… Я про те не думала. Жила – як жила. Спершу сама сиротою, а потім ти маленька була. Треба було заробляти, аби їсти не хотіла. Таке моє життя. А вже чи цікаве, чи не цікаве – про те ніхто не думав. Тоді думалося, щоб вижити. Що зробиш? Як Бог дає, так треба приймати. На долю нарікати – гріх…

– Який там гріх, мамо! Все це вигадки.

– Краще не кажи нічого, доню. Не треба. Я знаю, що в теперішній школі не вчать про Бога, а тільки кажуть, що його нема. Але не треба про те нічого казати.

– Ти в мене, дорога мамусю, просто затуркана. Ти не ображайся. Це не твоя вина, я розумію, але…

Проковтнула образу. Що ж… Дочекалася від дочки. Так і є – затуркана.

– А ти що думаєш робити, Геленко? Кажуть, є така фабрика, де працюють сліпі. То може ти на роботу підеш?

– Може й піду, але ще не тепер.  Я, мамо, вчитися піду, в університет.

– Це у Львові?

– Так, у Львові.

– Слава Богу. І на кого ти вивчишся?

– На вчителя історії.

– Але ж це, мабуть, важко?

– Та звичайно, що важко. А що легко? Треба щось робити, щоб потім легше було.

– Та воно так… Що я тобі, доню моя, можу на те сказати? Ти в тому знаєш більше, ніж я. Роби, як знаєш. Тільки чи ти поступиш в той… Як ти сказала?

– Університет, мамо. Та буду пробувати.

– То й пробуй. Добре, що у Львові.

І перехрестилася.

 

На неділю Геленка мамі загадала наліпити вареників і ще там чого приготувати. Вона хотіла закликати своїх товаришок по львівській школі.

– То й добре, доню, – зраділа Єва. – Заклич дівчат. Вони гарно співають, то нехай звеселять нашу хату. Вона вже так давно пісень не чула. Ще, либонь, перед Чувашією твої дівчата приходили. А коли хата довго пісень не чує, тоді в ній поселяється смуток. А вареників я наліплю, і з бульбою, і з сиром, і спечу щось.

– От і добре. Скажу, щоб приходили.

 

Дівчата любили Гелю. У неї було тонке сприйняття поезії, музики, людських стосунків і світу взагалі. З нею можна було говорити абсолютно про все. Це була дуже цікава дівчина. Вона вміла не тільки говорити, а й когось слухати, а це буває дуже рідко. Такій дівчині мало б таланити в коханні. Та на жаль… Як це часто буває… Геленка давно була закохана в хлопця, що мав таке незвичайне прізвище, не українське і не російське – Терзіогло. Цікаве, правда? А ім’я, певно, було вже українізоване, або ж зовсім не його ім’я.  Звали його Миколою, і це ім’я зовсім не пасувало до його прізвища. То й що? Хлопець був дуже розумний і симпатичний. Він бездоганно розмовляв українською мовою і співав чисто і розгонисто. От в того-то хлопця і була закохана Геля ще з ранніх літ. Але, закінчивши школу, всі роз’їхалися. Слід Миколи, що й Миколою, певно, не був, десь загубився, а Геля поїхала в Чувашію. Вона не знала, де тепер Микола. Не могла йому дорікати: між ними ніколи не було сказано жодного слова про любов. Геля любила його палко, до самозречення. А він? Може й ні… А може любив іншу, а може й ще нікого не любив. Того Геля не знала. І ніхто того не знав, бо ж вони були ще такі молоді. Це було її перше горе, про котре вона нікому не хотіла і не могла розказувати, навіть найближчим своїм товаришкам. А матері… Ні-ні! Нізащо в світі! Що вона в тому розуміє? Що не кажіть, але її мама зовсім проста жінка. Вона хороша, дуже добра, але… Хіба може вона зрозуміти таке тонке і високе почуття любові? Ні, не може, бо це не всім дано відчути. А от Геленці дано. Вона знала, що, якби її коханий покликав, то вона б пішла за ним світ-заочі, навіть не питаючи, що її там чекає. Але він її не кликав і вже, мабуть, ніколи не покличе, бо Геленка загубила його слід. Вона й не знає, де він зараз. А може вже покликав іншу. Може. Сам же не буде. А вона, Геленка? З ким буде вона? Кого вона покличе? Чи так і залишиться самотньою зі своїми високими почуттями, з тонким сприйняттям поезії та музики? Ні, їй конче треба вийти заміж, народити дітей. А за кого вийти заміж? Сліпій дівчині це важко. Хлопці тепер розбірливі. Вони шукають зрячих жінок. Не завжди знаходять те, що треба. Воно й зрозуміло. Зряча дівчина найперше шукає рівного собі. Важко в таке повірити, що зряча дівчина закохається в сліпого хлопця, та так закохається, щоб вийти за нього заміж. А хлопці…  Хіба ж вони здатні щось аналізувати? Женяться так, аби їм було легше. А потім вже живуть, як вдається. А часом і розлучаються. Та зі сліпою жінкою, звісно, важче, навіть, коли вона розумна. Треба частину обов’язків брати на себе. Та Геленка мусить вийти заміж, що б там не було. Мусить, бо вона так хоче дитину. Ні, не одну дитину, а багато дітей. Уявляла собі їх, маленьких, крикливих, вони будуть кликати її, протягатимуть до неї рученята. Замріялася Геленка. Посмішка заясніла на її виду. Аж Єва задивилася на свою доньку, подивувалася, аж таки не витримала та й запитала:

– Про що так задумалася моя Геленка?

– Та от… Мрію, мамо, про своїх дітей.

– Про що?

– Про своїх дітей. А чого мамця так дивується? Хіба ж сліпі дітей не мають? Чи мамця про те не знає, що так здивували її мої мрії?

Єва замовкла і не знала, що мала сказати і що мала думати.

«Оце так! А мені й на гадку таке не спало. А правда ж… Геленка вже доросла. А я собі й байдуже. Адже…»

– Невже моя панна вже заміж зібралася? То це виходить, що панна Геля когось вже собі пригледіла? А мама нічого й не знає.

– Ні, мамцю, ще можеш спати спокійно. Я ще заміж не збираюся, бо нема за кого. Але зберуся, обов’язково зберуся. А коли вже буде такий край, що заміжжя мені не засвітить…  Що ж… Я тільки прошу мамцю не лякатися. Бо якщо заміжжя мені не засвітить, то я народжу дитину без заміжжя.

– Гелю!

– А чого мамця так злякалася? Нічого страшного. Тепер світ не той, що був колись. І правила не ті, і мораль.

– А гріх, Гелю? Гріх той самий. І Бог той самий. Чи Геленка забула?

– За гріх і за Бога я вже казала. Це для вас, для старих. А ми, молоді, міряємо світ іншою міркою.

– І та ваша мірка дозволяє вам, забувши сором перед людьми, народжувати байстрят?

– Мамо! Не говори, як колишня затуркана жінка. І взагалі, це ще буде не тепер. Про те ще не йдеться. Я все-таки спробую вийти заміж. Але і це ще не зараз.

Замовкла Єва. Надовго замовкла. Але доньчині мрії про дітей, здавалося б, такі природні, породили в Євиній душі неспокій.

«Що ж воно буде? – думала Єва. – Куди ж до нашої хати ще зятя і дитину? Господи! Як же я про те досі не думала? А думати треба було. А якби й думала? То що тут придумаєш? Нічого. Кімната від того не побільшає. Що ж робити? Я ж не можу Гелі заборонити виходити заміж. Вона також має право на своє щастя. А якщо без заміжжя? Ні, ні, тільки не те. Ні, Бог такого не допустить. Бог милостивий».

І снувалися-роїлися в Євиній голові думки про доньчине і її життя. Кого ж їй Бог пошле в зяті? Якби хоч дитина добра, а то всяке буває. Ой, буває… Та й з доброю дитиною тут розминутися ніде. Та й зажурилася Єва, тяжко зажурилася.

А Геленка тимчасом готувалася до вступу в університет. Ходила до бібліотеки, сиділа там, а потім ще й додому приносила ті грубі книжки, писані крапками. Але того виявляється, було замало.

– Мамо, мені треба читачку.

– Кого? – не зрозуміла Єва.

– Читачку. Ну, щоб читала мені зі зрячих книжок.

– А де її взяти?

– Треба шукати. Можна й обв’яву подати. Але, мамо, за те їй треба буде платити якісь гроші.

– І багато?

– Та я ще не знаю. Але щось треба буде.

– Ой, доньцю, навіть не знаю, що тобі на те сказати. В мене вже від тієї роботи руки пухнуть, а грошей як не було, так і нема. Але як треба, то… Пошукаю ще якийсь заробіток. Може щось вдасться.

– Треба, мамо. От колись вивчуся, знайду роботу, тоді ти в мене взагалі працювати не будеш.

– Ой, Гелю, коли ще те буде! Та й чи доживу я?

– Доживеш, мамо, обов’язково доживеш. Сидітимеш вдома та бавитимеш онуків.

– Ну, скажу тобі, це теж робота, і нелегка.

– Так, але ж це будуть рідні твої внучата. Це ж має бути гарно.

– Чекай, Гелю. Не треба про те наперед говорити. Нехай-но перше вже будуть ті внучата.

– А ти сумніваєшся, що вони будуть?

– Та ні. Чому ж… Все в руках Божих, дитино.

– І в людських також. Як людина собі задумає, так і має бути.

– Ой, доню, на жаль, не завжди це так. Іноді людина ніби й добре задумає, а воно так якось перекрутиться, що на зле виходить. І не чекаєш такого.

– Ай, мамо, треба все планувати. І життя своє треба теж планувати. І вже як заплануєш, так і має бути.

– Плануй, дочко, плануй. І нехай всі твої плани збуваються. А я що? Старію. Чим зможу, тим допоможу тобі, моя Геленко. А якщо не зможу, то мусиш вже якось сама. Вибачай, доню.

– Зможеш, зможеш. Ти ще довго зможеш, бо мусиш. Бо я – твоя єдина донька. А хто ж мені ще більше допоможе, крім тебе? Більше нікому. То мусиш ти, моя люба мамцю. Ну, звичайно, я теж не сидітиму.

 

І почалася Геленчина тяжка праця. Праця, щоб подолати той високий бар’єр – вступ до університету. Дехто із зрячих людей, не знаючи, так собі гадає, що сліпому було легко в той університет поступити. Сліпому, мовляв, завжди допоможуть. А воно якраз навпаки. У вузах екзаменатори мали неписані настанови: якомога «різати» сліпих при вступі. Ніхто не хотів морочитися з інвалідами. Нащо зайві проблеми? Інвалід ніколи не поїде за розподіленням. Отже, вільний диплом. А потім той самий інвалід буде вперто добиватися роботи в місті. От скільки мороки з тими сліпими, що не захотіли все своє життя працювати в цеху, виконуючи примітивну роботу, а пішли в науку. Робили б собі щітки, клеїли б папки, плели б сітки чи ще там що. Так ні, в університет їх потягнуло, і найчастіше на історичний факультет. Хоч тих істориків вже стільки, що гать гати, а вони все йдуть та йдуть, і все на істориків та на істориків, ніби більше ніяких факультетів для них нема. Декан історичного факультету був лютезний, аж кулаком по столі гримав.