Минали роки. Чи вже так швидко минали вони для Єви, важко сказати. Вона вже не почувала себе молодою і принадною жінкою, не хотілося вже їй чаклувати над своїми новими сукнями. Її почали вже обсідати всілякі хвороби. Ще ніби й рано, але що поробиш. То серце заболить, то тиск підскочить. Давалася в знаки важка робота, якої Єва не цуралася з ранніх літ. Болів поперек. Єва не скаржилася. Вона тільки часом була змушена відмовлятися від роботи. Її потребували, її кликали, а вона не завжди могла працювати. Грошей поменшало. Обходилася. А Геленка вже зовсім непомітно відійшла від матері. Єва постерегла, що, коли вона приходить до доньки, то Геля намагається якнайскорше вийти з нею кудись в коридор. З сумом помітила Єва, що доня, наче соромиться її перед своїми однокласниками. Ще б пак! Проста, грубувата, неотесана… І мова в неї не така. Хіба ж Єва того не розуміє? І коли про роботу хто спитає, то й не знаєш, як і сказати.

– А ти, доню, кажи, як є, – сумовито радила Єва, – ти на тому хлібі виросла.  То чого маєш соромитися моєї тяжкої праці? Я ж не злодійка якась.

– Ну, мамо, я тебе прошу. Я все розумію, але, знаєш, все-таки незручно якось. Благаю тебе, нікому нічого не кажи, де ти працюєш.

– Та добре. Якщо ти так хочеш…

Навчання, екзамени, вечори… Єва бувала на тих вечорах. Вона чула їхній хор, бачила в ньому свою Гелю, в шкільній формі, в білому фартушку, вже цілком сформовану дівчину. Тільки ростом не вийшла – маленька така. Та це нічого. Для дівчинки це не гріх. Славно співали діти, а її донька – найкраще. А вже коли побачила її за роялем, то гордості її не було меж.

«Талановита! – думала Єва, – шкода, що я не можу купити для неї такий рояль. А якби я й могла… То де б я його поставила? От був би Йосип…»

І відганяла такі думки, аби не розплакатися. Треба наслухатися, щоб потім було що згадувати. Бо спогади ті грітимуть самотню Євину душу.

 

На той час десятирічки у Львові ще не було. А донька конче хотіла вчитися. Та й Єва була не від того. Але віддати Гелю кудись світ-заочі… Ні, це було не під силу. Не бачити її аж до канікул? Ні, Євине серце такої розлуки вже не витримає.

– Доню, – плакала Єва. – Якби хоч десь близько. А то… Куди ти кажеш?

– В Чувашію. В місто Алатир. Там всіх беруть, хто хоче вчитися. Треба їхати.

– Але ж там, певно, й люди живуть – сім раз не руські. Як ти там будеш між ними?

– Вже якось буду. Люди – скрізь люди.  Це ж все-таки Радянський Союз, а не якась там заграниця.

– А мова ж як? Ти ж не знаєш по-їхньому.

– Мамо, там російською розмовляють.

– А ти ж ту російську добре знаєш?

– О, мамо, дуже добре. У мене з російської п’ятірка.

– То про мене, їдь. Тільки як ти сама поїдеш? Поїхала б з тобою, та що я тобі допоможу, коли я неграмотна? А може все-таки мені поїхати? Все-таки око.

– Ні, мамо, ні. Я поїду сама. Наших багато вже роз’їхалося. Хто в Казахстан, хто в Удмуртію, хто в Москву. І всі вчаться.

– А на Україні такої школи нема?

– Є, мамо, в Харкові. Але туди дуже важко поступити.

Збирала доньку в дорогу. Складала у валізу її речі, скроплювала їх сльозами. А вона ж думала, що донька все життя буде з нею. Не так сталося, як гадалося. Чувашія. Якийсь далекий невідомий світ. І звичаї там, мабуть, інші, і люди. Як же там серед них буде її Геленка? Та нехай їде. Єва не хотіла її спиняти, аби потім доня на неї не нарікала. Нехай їде. І молилася. Вона все життя молилася. Тільки Бог, либонь, не чув її молитов. І тут-таки висвітилися викарбувані в мозку слова: «Не нарікай на долю».

– Не нарікаю, Господи. Тільки молю тебе, обережи мою Геленку, захисти її від всякої скверни.