Минав час. Все забулося. Суперечок між Євою та Геленкою більше не виникало. Але Єва була певна, що, якби вона спробувала подумати про власний кусочок у тому житті, Геленка знову показала б свою над нею владу. Єва не збиралася ні виходити заміж, ні без заміжжя шукати собі грішну любов, однак було образливо. На вихідний Геленка приносила додому грубу книжку, написану крапками, і читала її до пізньої ночі, аж Єва починала просити її аби вже лягала спати, бо пізно. Відтоді, як Геленка пішла до школи, вона дуже змінилася. Подорослішала, стала самостійніша, пробувала про все міркувати, і досить часто ті міркування не співпадали з Євиними. І це Єву турбувало, навіть лякало. Це так її дитина з часом може стати їй зовсім чужою.

– Батьки і діти, – казали знайомі, – так було завжди. Суперечності поколінь.

Але такого Єва зрозуміти не могла.

– Вона ж моя дитина. То чому вона має мислити не так, як я?

– Ой, Єво, добре, що в тебе одна Геленка. А то б ти вже давно пересвідчилася, що наші діти давно вже мислять не так, як ми.

– Але ж чому? Я її вчу, розказую.

– То й що з того? Там в школі теж її вчать і їй розказують. Ти – один день в тиждень, а вони – всі інші дні. Її вже в піонери прийняли?

– Та прийняли. А що зробиш?

– От бачиш. А там і в комсомол. А вийде на роботу – то й у партію.

– Нізащо на світі! Ну, в комсомол – це ще так. Тут – школа, з того вона колись вийде. А партію – Боже борони. Це вже політика. А я без політики жила.

– Так – так – так, Євцю. Забудь і думати. Бо то вже не твоя дитина. Як захоче, то так і зробить. Переконуй, кажи, що хочеш, але в тебе сил не вистачить. Заслабка ти, Євцю, щоб встояти проти тієї ідеології. Та й знань у тебе замало.

 

Геленка ставала розумною і допитливою дівчинкою. Вона багато читала. Особливо любила поезію. Дівчата довіряли їй свої маленькі таємниці, бо вона, як ніхто інший, вміла розрадити і поспівчувати. Була дуже романтична і мріяла, що її життя складеться якось по-особливому. А ще вона любила осінь. Тут знайшла собі спільницю – Наталію Прокопівну. Довідавшись, що дівчинка любить осінь, вчителька приносила їй найкращі вірші, написані про ту пору року. Разом з вчителькою Геленка збирала сухе листя, робила з нього гірлянди і тішилася, коли казали, що це гарно, і прикрашали ними клас. Між мамою і донькою не вщухали довгі розмови, але Єва відчувала, що донька їй розповідає не все. У школі Геленка вже соромилася називати Єву мамусею, а називала просто мамою.

«Що ж, вона вже стає панною, – заспокоювала себе Єва. – Певно, вже й у неї за кимось з хлопців билося її маленьке сердечко…»

І Єва журилася: краще б вона їй все розказала, тоді б може Єва щось підказала їй, захистила від болю, від смутку, що неминуче приходить за любов’ю. І тут-таки іронічно сміялася над собою: а чом же вона себе не захистила? Не змогла? Отож-бо й воно! Через те кожен мусить перейти сам. А може смуток і обмине її доньку, і все у неї буде гаразд. Хоча Єва знала, що так буває дуже рідко, або не буває майже ніколи. Аби Геленка тільки молилася. Хоча Єва помітила, що донька до молитви стає все байдужіша. Молиться тільки тому, що Єва наполягає. А якби сама, то, здається, й не згадала б.

– Мамо, – сказала якось. – Я записалася в шкільний хор. Знаєш, скільки там пісень вчать? Ми з тими піснями будемо виступати не тільки в школі.

– Це дуже добре, – похвалила Єва. – А мені Бог голосу не дав. Пісні слухати люблю, а от співати не вмію.

– Мені навіть дали заспівувати одну пісню. Я ще її не вмію. А як навчуся, то тобі заспіваю.

– Ого! Ти в мене будеш справжня артистка.

– Ні, мамо, це не артистка. Це просто. На артистку, мамо, знаєш, скільки вчитися треба. О, мамо, ледве не забула. Станіслава Андріївна буде мене вчити грати на роялі.

– О, доню, за таку науку, певно, платити треба. І, певно, немалі гроші. А в нас їх, ти знаєш, немає.

– Ні, мамо, вона мене буде вчити безкоштовно. Дехто і справді їй за те гроші платить, але мене Станіслава Андріївна буде вчити просто так, без грошей. Вона мені сама сказала.

– Але ж це якось незручно.

– Та чого там незручно? Вона сама захотіла.

– А ти ж хочеш навчитися грати на тому роялі?

– Я ще не знаю. Спробую. А ще, мамо, ти тільки не ображайся…  Я не зможу на неділю приходити додому. У мене просто не буде часу. Репетиція хору, рояль… Не сердься тільки. Що я можу зробити, коли часу бракує?..

Єві забракло слів, забракло голосу. Вона мовчала. Тільки в скронях їй бухало, наче молотом хтось у них гримав.

– Мамо, чого ти мовчиш?

– Нічого, доню. Як ти захочеш. Тільки мені буде дуже самотньо.

Опанувала себе. Спробувала заспокоїтися. Це ж добре, що у доньки є своє життя, може й своя  любов. Так буває з усіма. Ні, не з усіма. Не всі ж діти живуть в інтернаті. І десь глибоко в мозку ожили викарбувані там слова: «Не нарікай на долю».

– Та я не нарікаю, – тихо прошепотіла Єва самими лише губами. – Я не нарікаю на долю, тільки, матінко Божа, як мені тяжко! Як тяжко!..