Єва і Хльорка на якийсь час забули про Геленку, що, здавалося, була зайнята своїми справами і не дослухалася до розмови дорослих. Та це лише здавалося. Насправді ж вона уважно слухала, про що говорив той незнайомий пан з її мамусею. І не витримала, і втрутилася в їхню розмову, і гнівно пролунав її тоненький голосок.

– Мамусю, пан Хльорка хоче бути мені за татуся? То ти йому скажи, що мій татусь скоро приїде і забере нас з собою до Польщі. А другого татуся мені не треба. Якщо пан Хльорка хоче, то він може забрати назад свою чиколяду, я її ще не розгортала.

– Геленко, замовкни в тій хвилі. Ти нечемна і невихована.

Єві стало дуже незручно перед Хльоркою та й йому, здається, також.

– Бачиш, Хльорко, – тихо сказала Єва. – А ти думав, що все так просто.

– Так. Ситуація не з найкращих, – ніяково посміхнувся Хльорка. Довго й не засиджувався.

Незабаром він попрощався і пішов. І хоч Єва, проводжаючи його, сказала:

– Заходь, я буду рада, – Єва знала, що Хльорка, вочевидь, більше не зайде. І причина того не стільки її відмова стати Хльорчиною дружиною, як слова Геленки.

Цього вечора мама і доня вперше серйозно посварилися. Єва була вражена поведінкою доньки. Вона не могла стримати своєї злості, а тому якийсь час мовчала, щоб не вихлюпнути всю ту злість на Геленку, котра може й до кінця не усвідомлювала, якого болю завдала своїй матері.

«Який дикий егоїзм, – думала Єва. – Так, тільки егоїзм змусив Геленку забути і про чемність, і про вихованість. Мама – це її власність. Вона належить тільки їй. І більше  ніхто не сміє на неї зазіхати. Значить… Значить, для мене вже все скінчилося. Значить, я вже ніколи більше не матиму права на власне життя. Бо як тільки що – буде конфлікт з донькою. І не просто конфлікт, а запекла боротьба і ненависть. Я це сьогодні чітко зрозуміла. Так мені й треба! Сама винна! Не можна всю себе дорешти віддавати дитині. Не можна – і край. Вона просто до того звикла».

Ні, Єва не збиралася виходити заміж за Хльорку чи ще за кого. Просто її вразила сама суть: донька забрала собі владу над нею, над матір’ю. Єва й не помітила, як потрапила у залежність до доньки. А в чому, власне, її вина? В тому, мабуть, що любила дитину над своє життя.

Геленка також мовчала. Вона не почувала себе винною. Виглядало так, що дівчинка себе вважала ображеною і, насупившись, сиділа і, напевно, чекала, доки мамуся в неї попросить пробачення. А Єва зовсім розгубилася. Вона не знала, як мала повестися з донькою. Доньку конче треба було поставити на місце, довести їй, що вона вчинила зле. А як довести? Нарешті Єва все ж заговорила. Її голос втратив всю свою лагідність і набрав забарвлення суворості і холодності.

– Моя доня чомусь забула, що, коли дорослі розмовляють між собою, то дитина не повинна встрявати в їхню розмову. Чому доня про те забула?

– Тому… Тому… – голос у Геленки зірвався. – Що цей Хльорка захотів бути моїм  татусем. А я цього не хочу.

– Ну, по-перше: Хльорка – це не ім’я, просто ми в дитинстві його так прозивали. І ти не мала б права його так називати. Я розумію, ти того не знала. Ти ще багато чого не знаєш, а тому, коли дорослі розмовляють…

Тут Геленка Єву перебила.

– Якщо мамуся любить того Хльорку, то хай би так і сказала.

– Ти ще занадто смаркуля, щоб я з тобою про такі речі говорила.

– Я не смаркуля.

– Ні, смаркуля. Якби ти була трохи розумніша, то не встрявала б принаймні в мамині справи. А може твоя мама хоче вдруге вийти заміж. Що ж тут такого? Тоді що? Ти мені не дозволиш чи як?

– Тоді… Тоді я буду жити в інтернаті і додому приходити не буду.

– Що ж, спробуй. Інші діти так і живуть.

Сказала так Єва, а у самої запекло-запекло. Це було надто серйозно. Такого Єва від своєї доньки ще не чула та й не сподівалася почути. Так вони того дня і не помирилися. Мовчки повечеряли, мовчки й спати лягли. Геленка відразу й заснула, а Єва ще довго крутилася на своїй постелі, передумуючи все своє життя, наче гортаючи якусь сумну книжку.

«За що? За що? – думала Єва. – Я ж її так любила. Ні, вона не може не розуміти, що робить мені боляче. Вона просто жорстока. Так, жорстока і егоїстична. Але ж своїх товаришок вона жаліє. Що ж тоді?»

Так і не знайшовши відповіді, Єва врешті-решт заснула. І приснився їй Йосип. Він мовчав, але сумно і з докором дивився на Єву. Це чомусь її страшенно розсердило і вона сказала:

– Ти ще й докоряєш мені, Йосипе? За що? Я не згрішила ні перед тобою, ні перед Богом. Це я тобі мала б докоряти, що лишив мене з дитиною.

– Я кликав тебе, – сумно сказав Йосип.

Єва прокинулася. Надворі було ще темно. Від того сну залишився якийсь неприємний присмак. Єва знала, що так її бентежило. Цей Йосипів погляд… Єві чомусь здалося, що Йосип дивився на неї з потойбічного світу. Чомусь так здалося. Вона гнала і гнала від себе ті думки, а вони все лізли та й лізли у її голову.

«А може його вже й на світі нема, – подумала Єва. – Бо якби був, то може б таки прислав якусь звістку. Може б таки поцікавився, як там його дитина живе».

Треба було рано вставати, аби завести Гелю до школи. Починався новий тиждень.