– Чому не можна? Він і справді дебіл. То чому не можна?
– Бо йому образливо. Може він і хворий, може і не дуже розумний, але ж йому образливо, що його так називають. Він же не винен у своїй хворобі. Може, йому просто треба пояснити, що так робити не можна, що квіти – це гарно.
– Він, мамусю, не хворий. Він здоровий, як бик. Просто він дебіл.
– Це теж хвороба, моя доцю. Ти щоб його ніколи так не обзивала. Чуєш? Бо це недобре. А ти у мене добра дитина. З тебе колись гречна панна виросте.
– А нам в школі казали, що панів нема, що пани – це погано. Що тепер всі товариші. А я про те ще не знала, що панів нема, і звернулася до Валентини Теофанівни: «Прошу пані навчительки». З мене всі сміялися, а потім вчителька все мені пояснила, і я вже більше так не кажу. Тільки я тепер не знаю, як мені звертатися до пана Кшиштофа.
– Так, як і зверталася, – пан Кшиштоф.
– А чому?
– Бо це не в школі. А ще тому, що старші люди вже так звикли і їм це подобається.
– Але ж це неправильно.
– Гелю, коли ти виростеш, тоді сама розберешся, що правильно, а що неправильно. А поки що роби, як мамця тобі каже.
– А в школі?
– А в школі роби так, як кажуть тобі вчителі.
– То виходить…
– Так треба, Гелю. Колись зрозумієш.
– А ще, мамусю, знаєш, що було?
– Що було, моя люба?
– Це ще, коли я тільки до школи прийшла. Ми поїли – і я перехрестилася.
– Ой, доцю! Того в школі не можна робити.
– А чому мамуся про те мені не сказала?
– Забула, Гелю, тобі сказати. Забула! І що було потім? Це ж, певно, було у вашій столовці? Там, певно, було багато дітей і вчителів?
– Ні, мамусю. Першачки їдять з дошкільнятами наверху, де спочивальня. Це бачила лише Ліна Митрофанівна. Вона підійшла до мене і тихенько сказала, що в школі хреститися і молитися не можна. Це можна робити тільки вдома. Бо в школі за таке можуть насварити. А чому, мамусю?
Як Єва мала Геленці все те пояснити? Як узгодити ті протиріччя, що виникають між школою і домом? Сказати їй, що вчителі брешуть, змушені брехати, бо інакше їх позвільняють з роботи? Що часто ті вчителі й самі ходять до церкви чи до костела. Як дитині все це пояснити? Єва ж сама вчила її ніколи не брехати. А тепер що? Виходить, що брехати все-таки інколи треба, навіть необхідно. Отак плуталася Єва у тих суперечностях, що виникали між домом і школою. Жінка вона була проста, не знала ще багато речей. От, якби був Йосип. Він такий розумний, він так багато всього знає. А так…
Снувалися розмови між донькою і мамою. Довгі то були розмови. В них закладався характер малої Геленки. А це – на все життя.
– Мамусю, а в нашому класі вчиться дівчинка Маруся, то в неї нема ні тата, ні мами. Це дуже зле. До неї зовсім ніхто не приходить. Мені її шкода. Їй ніхто нічого не приносить.бА можна, щоб я їй принесла шматочок «Бідного студента»?
– Добре, доньцю. Але ми не можемо «Бідного студента» принести тільки Марусі. Другим діткам теж захочеться, і їм буде образливо.
– Але ж у них є мами. А в декого і тата. Тільки ще в Миколки мами немає. Але я його не люблю, бо він б’ється.
– І тебе бив?
– Ні, мене не бив. Галю бив. Але я йому не принесу «Бідного студента», раз він такий розбишака.
– А може він тому такий розбишака, що його ніхто не любить. Його теж треба жаліти, якщо він ще й сирота.
– Добре, мамусю, ми і йому принесемо «Бідного студента». Може він тоді не буде такий розбишака.
– Ми з тобою ось як зробимо. Я спечу «Бідного студента» і принесу в клас. Для всіх.
– Цілого?
– Так, цілого, щоб всі дітки скуштували.
– Ой, мамусю, яка ти в мене хороша. Найкраща від всіх.
І Геленка кинулася цілувати свою матір, а Єва ледве не розплакалася від повноти почуттів. Добра в неї доня росте, Богу дякувати. Це головне. Краще добрий і бідний, ніж злий та багатий. Хто його знає, може ще Єві доведеться з доньчиних рук шматок хліба з’їсти, а може й на старші роки голову біля неї доведеться прихилити, дарма, що вона сліпа. От вивчиться… Та й задумалася-замріялася Єва. За тими думками-гадками й не почула, як хтось подзвонив у двері. Аж Геленка її припам’ятала.
– Мамусю, хтось до нас дзвонить.
– Ой, лишенько! Задрімала я чи що? – кинулася Єва та й притьмом до дверей. Відчинила – аж там Хльорка стоїть, посміхається, велику шоколадку в руці тримає. Зраділа йому, як доброму давньому товаришеві, що чимось пов’язував її з минулим.
– Заходь, Хльорко, заходь, – та й збентежилася, що так його назвала.
Зайшов у хату, посміхаючись.
– А ти не соромся, – сказав, – називай мене по-давньому, бо більше так мене вже ніхто не називає. А спогад… Він, знаєш, гріє душу.
Поговорили про те, про се. А коли виникла якась пауза, Хльорка раптом, трохи затинаючись, сказав:
– А я, Єво, не просто так собі до тебе прийшов – теревені правити.
– А я, дурна, зраділа, що просто так собі зайшов, по-давньому.
– Ні, Єво, ні… А ти й не знаєш?
– Ні, скажеш – то й знатиму.
– А я, Єво, подумав собі… Знаю, що твій Йосип поїхав… Чого там критися? Назавше поїхав… То я собі, Єво, подумав… Обох нас життя вже досить побило. А що, коли нам з тобою поєднати наші долі? Як ти, Єво, на те? Я не просто так собі, розваги ради, а щоб все законно. Як ти, Єво?
– Ой, Хльорко, моя доля вже навіки поєднана з моєю донькою. Це на все життя.
– Дитину твою я не скривджу, бо сам не раз скривджений був.
– А Йосип, Хльорко? Ти за нього забув?
– Так він же ж поїхав.
– То й що з того? Одне те, що я не маю від нього розлучення. А друге те, Хльорко, що я його все ще люблю.
– От за що чоловікові таке? За що? Він же залишив тебе з дитиною на поталу злидням! А ти все ще його любиш! За що? А я все життя одну тебе любив. Так і не женився – не міг. Ну, по-молодості і грубіяном був, і дурним, і вікна тобі бив. Та хіба ж можна за те тримати зло на все життя?
– Я й не тримаю зла, Хльорко. Я просто люблю свого чоловіка Йосипа Куксу. От і все.